На початку літа наша газета вже розповідала про суто політичне скорочення посад трьох журналісток комунальної телерадіокомпанії «Гадяч», яка працювала у форматі районного радіо. Підставою для скорочення «неблагонадійних» фахівців була їхня відмова від пропозиції нового керівника райдержадміністрації й місцевої організації Партії регіонів Володимира Бесєди звільнитися за власним бажанням тільки тому, що вони прийшли в ТРК у 2005 році, себто після Помаранчевої революції. Раніше після подібних виступів у пресі неодмінно запитували: «А що зроблено після публікації?». У Гадячі ж «нароблено» таки чимало...

Він, Володимир Миколайович, — всеосяжна фігура. Парламентсько–християнська, та ще й у професорській мантії. Підкована топографічно–аграрно, колгоспно–юридично, комерційно–арбітражно, європейсько–міжнародно.... І просто переповнена бджолярською мудрістю. У його рідному селі Забране про таких кажуть: могутній, як житомирський дуб, що зростав у малинських дібровах. І листом дорідну земельку щедро покриває, і рідкісними жолудями годить. А що вже патріотичним корінням, то небачених глибин стрімголов сягає.

Якщо судити з публічної риторики, немає в Україні суворіших і більш принципових ворогів НАТО, ніж правляча «комсомольська» верхівка Луганщини. Натомість Росія для них — така бажана країна, що, здається, вони й власними кріслами ладні поступитися будь–якому заїжджому Затуліну. Але це хибне уявлення розвіюється, як тільки ближче починаєш знайомитися з конкретною діяльністю цього політично–бізнесового угруповання. Не знаю, чи є в них якісь сентиментальні почуття до «батьківщини світового пролетаріату», а НАТО «комсомольці» люблять до глибини свого серця. Та що там серце — до глибини своїх гаманців...

На Київщині поняття «бюрократизм» процвітає, адже бере свій початок не будь–де, а у кабінеті начальника одного з управлінь облдержадміністрації. Його господар практично з перших днів роботи відгородився від людей... броньованими дверима, а прийом громадян веде у приймальні, щоб, як полюбляє повторювати, «килим йому не затоптали».

Харківські демократи об’єдналися для боротьби за проведення дострокових виборів міського голови, «регіонала» Михайла Добкіна. Пікети з наметовим містечком, листи до Києва та численні судові позови увінчалися успіхом. До міста невдовзі прибуде комісія Верховної Ради, яка спростує чи підтвердить зібрані опонентами мера факти. І хоча «градоначальнику» інкримінують немало порушень діючого законодавства, найбільше він дошкулив демократам земельною політикою міськвиконкому. Точніше... звичкою однією рукою відбирати у своїх політичних опонентів виділені їм раніше ділянки землі, а іншою — щедро роздавати апетитні шматки харківського пирога гравцям синьо–білого поля.

Поява 42-річного Андрія Матковського у кріслі секретаря Полтавської міської ради (за умов хронічного тамтешнього «безголів'я» йому до нових позачергових виборів належало виконувати ще й обов'язки мера) здивувала багатьох полтавців. Хоча б тому, що його однопартійці, які на березневих виборах до міськради здобули найбільше депутатських мандатів, привселюдно «сватали» на місце тимчасового керівника обласного центру зовсім іншого соратника — офіційного чільника своєї фракції. Та оскільки вона входила до тодішньої коаліційної більшості у міськраді, за витягнутого вже перед самісіньким голосуванням із фракційної колоди переможців «туза» члени тієї ж коаліції віддали свої голоси практично одностайно. В надії, що їхні партнери вчинять не менш відповідально й виконають скріплені підписами попередні коаліційні домовленості стосовно розподілу інших відповідальних посад у мерії, зокрема першого заступника міського голови, керуючого справами міськвиконкому, редактора газети міськради тощо.

Попри свою порідненість із найвідомішим українським костоправом і тисячами його пацієнтів, Кобеляки — містечко тихе, спокійне, розважливе. Тим гучніше «вибухають» тут будь-які скандали. Про той же, що спалахнув минулої п'ятниці під завісу святкового дня Покрови, вже «гуде» не тільки райцентр. Ще б пак! В епіцентрі конфлікту опинилися «батьки» району — голова Кобеляцької райдержадміністрації Олег Решетило і його перший заступник Михайло Лещук, які намагалися «вправити мізки» місцевій молоді та міліції.

Першотравенськ на перший погляд може здатися звичайним містом. Таких суто шахтарських поселень у Донбасі вистачає. Найголовніша їх особливість: комунальні проблеми — чи подача тепла, чи води, чи ремонт шляхів — є головним болем вугільних підприємств. Їм же підпорядковані і заклади освіти, і медицини... Та й левову частку міського бюджету складають надходження від прибуткового податку працюючих, знову насамперед шахтарів. Отже, й влада перед гірниками несе відповідальність особливу.
Певна річ, у вугільних підприємств і своїх проблем вистачає, як кажуть, по самісіньке горло. Чи не найнаочнішою їх ілюстрацією став безпрецедентний піший перехід шахтарів Західного Донбасу до столичного Києва у 1998 році з єдиною метою: привернути увагу високої влади до наболілого — насамперед значної затримки з виплатою зарплати. Нині ситуація дещо стабілізувалася, але не настільки, щоб вважати її безхмарною. Побувавши на приписаних територіально до Першотравенська шахтах імені Сташкова, «Степовій» та «Ювілейній», переконаєшся мимоволі, що проблем, за великим рахунком, і не поменшало. Навіть навпаки — очікувана приватизація вугільних підприємств у людей викликає більше запитань, аніж відповідей.