Після смерті Романа Шухевича весною 1950 р. головним командиром УПА, головою проводу ОУН та головою Генерального секретаріату УГВР став Василь Кук (13.І.1913 — 9. ІХ. 2007) — псевдо «Василь Коваль», «Леміш», «Ле», «Юрко», «Ведмідь», «Василь Лиманич», «інженер Лука Лемішка» та багато інших. І Шухевич, і Кук у підпіллі посідали чільне місце, водночас різко відрізняючись один від одного. Особиста зв’язкова Р. Шухевича Катерина Зарицька розповіла на допиті: «Шухевич, хоч зазвичай і давав високу оцінку «Лемішу» як енергійній і здібній людині, але завжди відзначав, що він не вміє й не хоче з ним працювати і завжди індивідуально вирішує всі питання. У свою чергу, «Леміш» як організаційний референт Головного проводу ОУН і керівник оунівського підпілля на Волині, у Подільському краї й на Сході, завжди ретельно беріг свої організаційні зв’язки та цій території і при вирішенні тих чи інших питань уникав радитися з Шухевичем...».

Позавчора в Парижі на 75–му році життя помер славетний французький кінорежисер Клод Беррі. Минулої суботи він потрапив до клініки «Сальпетрієр» із порушеннями мозкового кровообігу, причиною якого став інфаркт.

Добігає кінця президентство Джорджа Буша. Позавчора хазяїн Білого дому організував останню прес–конференцію як президент, а на завтра заплановане його останнє звернення до народу.

Після новорічних свят парламентаріям працювати відверто не хотілося. Тому принаймні ті з них, хто може дозволити собі розслабитися, не відчуваючи надмірного тиску політичної або бізнесової відповідальності, зізнавалися: тиснуть на кнопки в залі автоматично. Теми, звісно, «гарячі» — газ, кримінально–процесуальний кодекс тощо, але думки ще там — на Мальдивах, у різдвяних Карпатах... Щоправда, колядників зі справжнім вертепом, яких привів традиційний парламентський затійник Олесь Доній, з нардепів послухати не прийшов майже ніхто. Очевидно, «вертепу» їм вистачало й у залі, де Юлія Тимошенко в ложі уряду зі смиренною посмішкою слухала, як лідер опозиції Віктор Янукович пафосно обіцяв «відправити всіх у відставку». Ну й про газ, звісно.

Учора о 9.00 за київським часом російський «Газпром» зробив вигляд, ніби нарешті капітулював перед світовою громадськістю: нарешті подав газ для європейських споживачів. Перша «порція», яка надійшла через розподільну станцію «Суджа», виявилася скромною — 76,6 мільйона щодоби. Але, запевняють експерти, радіти цьому завчасно. Бо на шляху до цивілізованого газопостачання з Росії до Європи — щонайменше дві невирішені проблеми. Перша: росіяни відмовляються платити Україні за транзит, а друга — вони висунули нездійсненні технічні та технологічні умови до «Нафтогазу України» щодо перекачування свого пального. Це свідчить тільки про одне — газовий монополіст не планує мирне вирішення проблеми, а лише готується до чергової фази конфлікту.

Авторитетна міжнародна неурядова організація Freedom House («Дім свободи») оприлюднила черговий щорічний звіт про стан зі свободою у світі. Аналітики «Дому свободи» аналізують обсяги права та свобод людей у світі вже більше трьох десятків років. У вступі до найсвіжішого звіту говориться: «2008–й став третім поспіль роком, упродовж якого свобода у глобальному вимірі зазнала занепаду. Такий відкат особливо помітний в африканських країнах регіону Сахари та в країнах колишнього Радянського Союзу, за винятком Прибалтики, хоча від браку свобод потерпають і багато інших регіонів світу. Більше того, занепад свобод збігся з силовими діями проти демократії в багатьох країнах із потужними авторитарними режимами, включно з Росією та Китаєм».

У Полтаві пам’ятають пройдисвітів, які заради власної наживи перевдягалися навіть у генеральську форму. Однак раніше йшлося виключно про псевдовійськових чоловіків. Нещодавно ж співробітники Київського райвідділу міліції обласного центру затримали 27–річну «гастролерку» у формі та з погонами старшого лейтенанта Збройних сил України. Як з’ясувалося, тільки–но приїхавши до Полтави з Сум, вона залишила речі на автовокзалі й одразу подалася до контрольно–пропуск­ного пункту розквартированого тут об’єднаного навчально–тренувального центру військ зв’язку. Далі цього «порога» гостя пройти не змогла — бракувало необхідних документів.

Часи зараз настали такі, що усе навколо доводиться сприймати через призму економічної кризи. Особливо те, що стосується театру — ця галузь, як відомо, завжди існувала за залишковим принципом, а коли економіка ледь животіє, то мистецтву залишається сподіватися на власний невичерпний ентузіазм. Йдучи в Київську оперету на прем’єру мюзиклу «Лампа Аладдіна», я готувалася побачити цей залишковий принцип у всій його «красі»: дешеві, примітивні декорації, костюми, зібрані з інших вистав, перешиті й адаптовані до східного стилю.

У колах читачів «Української правди» й «Дня» Костянтина Матвієнка знають як політичного експерта. Здається, саме йому належить авторство фрази про тотальне мародерство некомпетентної і корумпованої української влади. І ось на початку 2009–го Костянтин Матвієнко постав перед читачами в новій іпостасі — автора гостросюжетного роману «Час настав». Рецензент відразу мусить зізнатися, що проковтнув майже півтисячі сторінок на одному подиху. Але навіть після того він не береться з певністю визначити жанр прочитаного. Що це: політичний детектив, присмачений езотерикою? Фентезі з елементами історіософії? Різдвяна love story з домішками всього, переліченого вище?