Після Євро–2012 український футбол, точніше, його головні репрезентативні структури, зазнали серйозних змін. Спершу з національною збірною попрощалися зіркові нападники Андрій Шевченко та Андрій Воронін. Днями стало відомо, що за «синьо–жовтих» більше не гратиме ще один ветеран — 37–річний Олександр Шовковський. Про таке рішення замученого травмами голкіпера повідомив журналістам головний тренер збірної Олег Блохін. Зазнав втрат і тренерський штаб Блохіна — його помічник Юрій Калитвинцев за обопільною згодою пішов на «самостійні хліби». За десять днів до старту збірної у відборі на ЧС–2014 року сталася заміна очільника ФФУ.

Учора ввечері на 40–й шаховій Олімпіаді, що триває у Стамбулі, чоловіча та жіноча збірні України грали з фаворитами турніру — представниками Росії, які, до слова, з 2002 року не можуть виграти «золото» таких змагань. Після семи турів обидві команди наших північних сусідів трималися в лідерах: чоловіча російська збірна, за яку виступає колишній українець Андрій Карякін, мала 13 балів й одноосібно очолювала турнірну таблицю. Наші гросмейстери на чолі з Василем Іванчуком та Русланом Пономарьовим, захищаючи чемпіонський титул, раніше втратили очки в матчі з вірменами (програли 1,5 на 2,5; ключовою була поразка Іванчука Левону Ароняну) і до зустрічі з росіянами підійшли на третій позиції.

Коли йдеться про Індiю, у нашiй уявi постають тисячолiття, якi промайнули над цiєю древньою країною Пiвденної Азiї. І це дiйсно так: iсторiя Індiї сягає таких глибин давноминулих епох, що її можна порiвняти хiба що з Вавилоном, Ассирiєю чи сивим Єгиптом. Індiя мала багато столиць, серед них — Агра, Калькутта i лише в 1911 році волею британської колонiальної адмiнiстрацiї столицею стало мiсто Делi.

Сьогоднi це велетенський мегаполiс площею понад 1500 кв. км, де мешкає понад 17 млн. людей. І як це не дивно, але Делi — одна з наймолодших столиць у свiтi.

Часи в театрі — поняття дуже умовне. Минуле і майбутнє переплітаються тут настільки тісно, що іноді сприймаються як єдине ціле... Цьогорічне літо було захмарене сумною звісткою про смерть Богдана Ступки. Але ми й досі не навчилися говорити про нього в минулому часі. Власне, про це подбав сам Богдан Сильвестрович. Завтра в Українській драмі розпочинаються гастролі омського театру «Гальорка», які попередньо благословив Ступка. Як розповів директор «Гальорки» Володимир Вітько, з Богданом Ступкою він познайомився на міжнародному театральному фестивалі в Омську, на якому франківці показували свого «Царя Едіпа». Тоді ж і виникла ідея привезти деякі вистави «Гальорки» до Києва. Богдану Сильвестровичу вона сподобалася, але технічні моменти через хворобу художнього керівника Театру Франка узгоджували вже з директором Михайлом Захаревичем. А коли гастрольна афіша, дати вистав уже були погоджені, з України надійшла сумна звістка... Свій творчий візит до Києва актори театру вирішили присвятити світлій пам’яті Богдана Ступки.

Днями до України завітає незвичайний хор — хор імені Лисенка з міста Ню–Вейґен, учасниками якого є 40 голландців, які співають українською.

Цього року колектив відзначає 15–рiччя своєї міжнародної музичної діяльності. За цей період хор устиг погастролювати з концертами у Голландії, Франції, Бельгії, Україні, Канаді. На рахунку «українських голландців» співпраця з європейськими міжнародними хорами та три компакт–диски духовних, класичних і народних пісень . Окрім свого ювілею, хор відзначатиме 95–ту річницю народження засновника — маестро Мирослава Антоновича. На знак пошани свої гастролі хор розпочне з рідного міста Мирослава Антоновича — Долина, що в Івано–Франківській області. Наступними містами, що прийматимуть хор, стануть Вінниця, Черкаси, Кривий Ріг та Донецьк.

За всі часи авторам–початківцям пропонували робити, тобто писати життя з великих — чи то класиків, а чи сучасників історичного процесу. Самі стаючи згодом видатними і заслуженими, вони розуміли, що треба було якраз навпаки — плекати у собі власну творчу «незайманість», будуючи автономний космос пригод в офіційному всесвіті преміальних сюжетів. Вже сьогодні російські автори, так і не навчившись діамату стосунків з ефемерною реальністю, все частіше зазирають за її альтернативні лаштунки, розповідаючи про себе любого в обгортці екзотичної дійсності.

Незважаючи на те, що від виходу на екран останньої частини фільму про пригоди Джейсона Борна минуло п’ять років, інтерес до його персони не вщухає й дотепер. Тому коли в прокаті з’явився «Спадок Борна» (реж. Тоні Гілрой), більшість пішла в кінотеатри з надією побачити саме цього героя. Він там є. Але лише як спогад. Бо головна роль у стрічці перепала новому персонажеві — Аарону Кроссу (Джеремі Реннер), супербійцю, причетному до структури, що виховала Борна та інших убивць. Це кіно — початок нової історії і нових пригод.

Ми проїхали Іспанію зі сходу на захід — від розкішної середземноморської Валенсії до древньої Cамори, що неподалік Португалії. Ми побачили мало й водночас багато, бо навіть кілька годин у цій країні склали б якесь враження про неї. Ні — не якесь — неймовірне. Бо така вже вона, Іспанія...

Й коли сьогодні з телевізора знову чуєш повідомлення про іспанську кризу та тамтешню скруту, накладаєш їх на цілком реальні спогади. Доглянуті старовинні будинки обабіч вузьких вуличок; хороші дороги; системи зрошення на полях... А головне — гостинні люди. Наша перекладачка в Cаморі Катя Пархімович, уже іспанка, телефоном досі нарікає: «Шкода, мало встигла вам показати...» Й передає вітання від доктора Даніеля. Власне, саме до нього, до хоспісу Cамори лежала наша дорога. Хоча вмістила вона в собі набагато більше.