Із 18 жовтня набуде чинності Закон України «Про охоронну діяльність», який дозволить охоронцям магазинів, супермаркетів та інших установ застосовувати до відвідувачів силу і навіть спецзасоби. Зокрема, персонал охорони під час виконання функціональних обов’язків зможе застосовувати заходи фізичного впливу, спеціальні засоби, проводити відкриту відео– та фотозйомку подій. Згідно з законом, до таких дій охоронці зможуть вдаватися в особливих випадках, «якщо інші засоби не привели до припинення посягання на об’єкт охорони». Також у документі прописано, що в разі заподіяння правопорушнику тілесних ушкоджень охорона повинна викликати швидку допомогу. Про всі факти припинення правопорушення персонал зобов’язується інформувати правоохоронців.

Мітинг із вимогою негайно почати виконання судового рішення про відновлення парку Героя України Василя Стуса у Святошинському районі Києва біля будівлі Державної виконавчої служби провели представники партії «Наша Україна», Конгресу українських націоналістів і Української народної партії.

Про свою нещодавню «бойову» пригоду в селищі Кача, де, нагадаємо, розташований один iз двох кримських авіагарнізонів російського Чорноморського флоту (другий — у Гвардійському під Сімферополем), розповів на останній апаратній нараді сам «затриманий» — глава Севастопольської держадміністрації Володимир Яцуба.

«Львівська політехніка» вша­­но­вує сумні роковини розстрілів української інтелігенції в урочищі Сандармох (Медвежогірський район Республіки Карелія). Участь у ювілейній академії візьмуть представники міської та обласної влади, а також української діаспори з Карелії. Саме в урочищі Сандармох на початку листопада 1937 року були розстріляні Лесь Курбас, Микола Зеров, Микола Куліш, Валер’ян Підмогильний, Марко Вороний і багато інших видатних українців. Проте місця масових розстрілів почали вивчати лише в 1997 році під керівництвом дослідника Юрія Дмитрієва та представника товариства «Меморіал» Веніамина Іофе.

30 вересня після тривалої хвороби померла мати дружини Президента України у 2005—2010 рр. Віктора Ющенка, голови Наглядової ради Міжнародного благодійного фонду «Україна 3000» Катерини Ющенко. «Рано–вранці уві сні, після тривалої хвороби, в День святих Віри, Надії, Любові та їхньої матері Софії, тихо відійшла у вічність моя мама, Софія Чумаченко», — написала пані Катерина на своїй сторінці у «Фейсбуці».

«Грузинський виборець зробив те, чого не зміг зробити Путін — знищив майбутнє Грузії». Цю гостру оцінку відомої російської журналістки Юлії Латиніної, яка ніколи не приховувала своїх симпатій до реформаторської команди Михаїла Саакашвілі, можна не поділяти. Але з погляду вдумливого українця, за плечима якого — піднесення після Помаранчевої (натхненної грузинською Трояндовою) революції, розчарування її провідниками, усвідомлення їхнього й свого безсилля після конституційної реформи, сумна втіха з приводу справді прозорих і демократичних виборів та гірке усвідомлення чорної діри, в яку летить держава «завдяки» діяльності їх переможців — суб’єктивність російської журналістки складно не поділяти.

Безперечно, і сам президент Саакашвілі, і його команда наробили багато помилок. Чимало з них визнали й виправили, чимало — ні те, ні інше. Але той факт, що порівняно з «дореволюційними» часами Грузія під керівництвом Саакашвілі зробила просто гігантський ривок уперед — незаперечний. Перебувати при владі вічно не порадиш жодному реформатору — рано чи пізно реформаторський дух вичерпується й переходить у диктаторський запал «змінити все, окрім себе у кріслі». Проте, коли вчора, після підрахунку близько чверті бюлетенів, поданих на парламентських виборах, чинний президент визнав поразку й оголосив про перехід своєї партії «Єдиний національний рух» в опозицію, усі симпатики «реформаторської» Грузії затамували подих. Бо майбутнє єдиної держави пострадянського простору (євросоюзівську Прибалтику не рахуємо), яка після «регіоналізації» України залишалася флагманом реформ у європейському фарватері, несподівано стало вкрай непевним...

Хоча є для таких симпатиків і добра новина. Попри всі більш–менш диктаторські прояви влади Саакашвілі, відтепер навряд чи в когось повернеться язик назвати його справжнім диктатором. Диктатори ж бо вибори не програють.

У Партії регіонів перемогла «партія голубів» — учора парламентська більшість таки скасувала ухвалений у першому читанні закон про зміни до КК та КПК щодо посилення відповідальності за посягання на честь, гідність та ділову репутацію людини. Відповідну постанову підтримали 349 депутатів.

Споруджену ще наприкінці ХІХ століття хату–розвалюху в селі Суха Кобеляцького району, де в дитинстві жив видатний український письменник Олесь Гончар, в останній рік ХХ століття зрівняли з землею i на тому місці відбудували її «аналог». Саме та відновлена хатина стала основою державного літературно–меморіального музею–садиби класика, який відкрили 28 серпня 2000 року. Керує ним одразу в кількох іпостасях (директора, науковця, зберігача фондів тощо) двоюрідна племінниця Майстра слова, власне, онука його дядька Якова Тетяна Бондаревська, котра віднедавна знову мешкає в Сухій. А в дитинстві вона також жила в тій хаті, тож пізнала її, як кажуть, до пучків пальців, якими після походів у ліс за пакільцями разом із бабусею постійно зміцнювали стіни. Бо ж під час війни після «забав» наших бійців зі снарядом хату, за словами бабусі, «підняло і гепнуло». Та й нову споруду треба вже ремонтувати. До того ж пані Тетяна стала однією з фундаторок Всеукраїнського благодійного фонду імені Олеся Гончара, зусилля якого зараз спрямовані на те, щоб викупити покинуте приміщення колишньої сухівської школи–дитсадка й облаштувати там повноцінну літературну частину експозиції.

Адже в хаті–музеї через брак місця виставлено для огляду менше третини експонатів, зібраних директоркою. Тож зараз у неї клопотів і проблем, які заслуговують на окрему розмову, вистачає. Поки що ж говоримо з Тетяною Бондаревською про воістину унікальне за автентикою наповнення цієї хати (від скрині для приданого бабусі письменника та виготовлених руками його дідуся меблів, їхнього домашнього начиння до одягу, особистих речей, друкарських машинок знаменитого внука і навіть дзвіночка, голосом якого він у зрілому віці кликав дружину в свій робочий кабінет у Кончі–Заспі), та першовитоки творчості Олеся Гончара. Тим паче що автору цих рядків, як, певно, й кожному, хто закінчував школу в радянські часи, здавалося, що про тоді ще живого класика ми знаємо майже все. Тепер же з’ясовується, що навіть у «хрестоматійній» фразі з підручників та енциклопедій про те, що «Олесь Гончар народився у селі (слободі) Суха на Полтавщині» достеменним є лише дієслово. Так, народився, але не Олесь, не Гончар, не в Сухій і не на Полтавщині... Чому такі розбіжності навіть в офіціозі? Зрештою, наскільки «рідною» для письменника була ця скромна хатина?

Нинішня осінь — сенсаційно грибна. Емоційний центр тяжіння перемістився з міст у ліси. Король грибів — білий — показав небувалі врожаї і в традиційно багатих ним Карпатах, і на Житомирщині та Чернігівщині, і навіть у бідному на ліси Донбасі. Такої вдалої осені не випадало вже років двадцять, кажуть одні бувалі любителі «тихого полювання», а інші стверджують — що всі сорок, як не більше.