«Пане Кваснєвський, вгадайте, хто до нас їде...» — «Тільки не кажи, що знову Ющенко... Ну ми ж тільки з ним бачилися. Слухай, а чого йому в Грузію не поїхати, чого знову до нас? А-а, він тільки звідти... Ну давай скажемо, що нас немає дома. А, вже так казали раніше... Ну тоді давай його випередимо і самі до нього поїдемо, хай їм буде клопіт, а не нам. Не можна? Чого? А-а, бо ми тільки вчора у них були», — ця пародія діалогу президента Польщі зі своїм секретарем від українських «кавеенщиків» влучно відображає щiльнiсть україно-польських стосунків, у тому числі й останній візит Олександра Кваснєвського до Києва як глави держави.

Мені з кожним разом стає все складніше писати і говорити про свого чоловіка Джеймса Мейса. Але не можу відмовитися від запрошення, окрім того, не можу не висловитися саме в переддень відзначення Дня пам'яті жертв Голодомору 1932—1933 років. Багато в цій ідеї було від Джеймсових роздумів, його сподівань. Тому, попри безмежну гіркоту, пов'язану з сумними роковинами, я всім єством відчуваю пронизливу і щемливу надію: все-таки щось справджується. Все-таки будуть запалені свічки у вікнах наших осель, засвітяться свічки пам'яті на Михайлівській і Софіївській площах. Прозвучать молитви за душі тих, хто пішли з життя мученицькою смертю. Неодмолені, непоховані... Усе реальнішою стає ідея Меморіального комплексу Голодомору, набирають реальних рис видавничі проекти, українські ЗМІ приділяють цій темі багато площі. І так потрібен зараз доктор Мейс зі своєю ерудицією, аналітичним розумом, безкомпромісністю.

П'ятнадцять тисяч гривень — саме такий хабар вимагав начальник одного з підприємств Міністерства оборони України, розташованого на Вінниччині, від директора місцевої комерційної фірми. У таку суму чиновник оцінив надання дозволу цій фірмі на реконструкцію та введення в експлуатацію складу паливно-мастильних матеріалів.

Трагедія, котра сталася на Черкащині у Христинівському районі в селі Кузьмина Гребля, сколихнула всю область. Адже в цьому селі водночас загинуло троє людей — 26, 30 та 63 років.

Сьогодні забудькуваті нащадки про видатного вченого знають щонайбільше дві речі: він став одним із перших Нобелівських лауреатів і винайшов комерційний спосіб приготування кефіру. Навіть той факт, що Ілля Мечников народився у невеликому селі Іванівка під Харковом і здобув освіту в першому українському університеті, для багатьох співвітчизників залишається таємницею. Отож пам'ятник, створений скульптором Сайфаддином Гурбановим, певною мірою відновлює історичну справедливість. Образ його героя, мов глиба виростає із землі, яка, власне, і дала світові наукового генія.

В Україні смертність більш ніж удвічі перевищує народжуваність, живемо ми в середньому на 10 років менше, ніж мешканці розвинених країн, а за рівнем загальної смертності випереджаємо всіх європейських сусідів. На думку працівників охорони здоров'я, ситуація не покращиться, поки держава не збільшить видатки для повноцінної роботи галузі. В першу чергу — на підвищення зарплати лікарям, медсестрам та фармацевтам. Як відзначила голова профспілки медичних працівників Таміла Казаріна, навіть після вересневого підвищення зарплат медики так і залишились на 29-му, передостанньому, місці за рівнем оплати праці, тож і користь від бідної медицини та голодного лікаря, який живе місяць на 523 гривні, не може бути великою...

Двоє світових лідерів у галузі виробництва сталі, індійсько-нідерландо-німецький Mittal Steel Co. NV та люксембурзький Arcelor, після затятого суперництва за «Криворіжсталь» перенесли поле бою з України до Канади. Там гра йде за концерни Stelco Inc., найбільший виробник сталі Канади, та Dofasco, який із річними обсягами виробництва в 5,5 млн. тонн сталі є одним із лідерів на ринку Північної Америки і головним постачальником автомобілебудівної промисловості США, передусім «Форда» та «Дженерал моторс». Противники вибрали різну тактику. «Міттал стіл» рухається до мети дрібними кроками, а «Арселор» намагається проковтнути увесь смачний кусок одним махом.

З'їзд Конфедерації Спілок кінематографістів країн СНД та Балтії звернувся до Президента України з проханням знайти нарешті альтернативу невтішній перспективі приватизації Одеської та Ялтинської кіностудій.

Усе відбувалося майже за відомим нам чорнобильським сценарієм. 13 листопада на нафтохімічному заводі в китайському місті Цзилінь стався потужний вибух, у результаті якого, як стало відомо пізніше, п'ятеро осіб загинули, 60 отримали поранення, а до ріки Сунгарі, над якою знаходиться підприємство, потрапила велика кількість бензолу. Китайська влада замовчувала катастрофу, але 21 листопада відімкнула водопостачання у чотиримільйонному місті Харбін (iз передмістями — вісім мільйонів мешканців) на півночі країни, пояснивши це «ремонтними роботами». Наступного дня державні ЗМІ все ж повідомили про можливе зараження води в ріці Сунгарі, яка протікає через Харбін і є головним джерелом водопостачання міста. У середу влада нарешті визнала факт техногенної катастрофи. «Рівень бензолу в 108 разів перевищує безпечну межу», — повідомило Управління із захисту навколишнього середовища КНР. І лише вчора китайська урядова газета «Женьмінь жибао» повідомила про масштаб аварії: до ріки Сунгарі в результаті викиду потрапило більше 100 тонн бензолу.

Свічку на вікні українці, за традицією, запалюють у пам'ять про померлих. У горнятко насипають житнього чи пшеничного зерна і ставлять туди свічу. Зернята символізують душі, а вогник — наш містичний, сердечний зв'язок із ними. 26 листопада ми спробуємо обігріти своїми вогниками оті 7 мільйонів душ, які в страшних муках відійшли з життя, так і не погодившись із неправдою режиму, який нищив церкви, грабував селянські родини, силоміць заганяв людей у колгосп, а «самостійників» виховував терором. Здавалося б, ступити крок назустріч, погодитись стати колгоспником — і утиски припиняться, буде пайок і більш-менш спокійне животіння. Однак селяни вперто не хотіли йти на компроміс із неправдою. І в 1932—1933 роках загинув кожен четвертий український селянин із території, що входила до складу СРСР. Коли ми про них пам'ятаємо — нам є чим пишатися.