«Живі» для живих

«Живі» для живих

Режисер–документаліст Сергій Буковський, який зняв фільм про Голокост, за тему Голодомору взявся не з міркувань, що коли робиш фільм про вічне і робиш це професійно, то автоматично приречений на успіх. Вінки слави і щирі подяки від сильних світу сього його не цікавлять. Документальний фільм «Живі» робив для того, щоб і в Україні, і в Європі люди зрозуміли, що померлі в 1932—33–х роках залишились із нами, а ті, які дивом вижили і залишилися людьми, — це біографія всієї України. Творець фільмів «Завтра свято», «Війна. Український рахунок», «Назви своє ім’я по буквах», продюсером якого був Стівен Спілберг, радить вдивитися в обличчя бабусь і дідусів, які пережили пекло 33–го, поки не пізно. І задуматися про те, щоб ніколи не дати зробити з собою щось подібне.

Пам’ять з офіціозом і без нього

Пам’ять з офіціозом і без нього

Днями в залі засідань Луганської облдержадміністрації презентували фільм «Жива пам’ять», створений дослідниками Голодомору на Луганщині. «Губернатор» Олександр Антипов відкривав презентацію доволі стандартними (таки вже встигли стати стандартними навіть слова про найбільшу трагедію народу) фразами. А по завершенні перегляду раптом зовсім не по–написаному зізнався: «У мене [від побаченого] тиск підскочив...»

Збруч, річка допомоги

Збруч, річка допомоги

У середу на межі Хмельницької і Тернопільської областей відкрили пам’ятник жертвам Голодому 1932—1933 років. Композиція постала біля пожвавленої автотраси на правому березі Збруча, що в ті часи роз’єднував Україну. Чотириметрова скульптура з бетону має вигляд прикордонного стовпа, пронизаного колючим дротом. До нього прихилений сніп пшениці, переповитий рушником. Напис: «Мільйони їх, мов колосків на ниві, було й нема, було й нема...»

Резонанс у роковини

Резонанс у роковини

Правда, не зважаючи ні на що, завжди в якийсь час стає явною. Світ дуже довго мовчав про геноцид у центрі Європи, а тепер заговорив. Відкрилися архіви, свідки злочину перестали боятися розповідати про 33–й, видано тисячі книжок про Голодомор, створено десятки документальних фільмів. Утім джерело дезінформації залишається тим же, що й 75 років тому — за білокам’яним муром, червонозоряними вежами. І це незаперечний доказ того, що правда пече злочинця.

Бабині колоски

Бабині колоски

Початок 1980–х років. Пшеничні поля за містечком Узин на Київщині. Ми з братом Мишком — на велосипедах. Баба Юля кличе допомагати — збирати в лантухи колосся, що лишилося між стерні після комбайнів. Колосків — безліч. Наповнені ними мішки — вочевидь не для дрібного «Орльонка», вони підйомні хіба що для «України». Аж ось завжди весела, баба Юля плаче безгучними слізьми. Чого, бабо?

Всі статті рубрики