На презентації виставки, яка відкрилася до Дня міста, дорогих автівок не було. Але був мер Михайло Добкін, якого досить незвично було споглядати на такому заході. Та й сам Михайло Маркович почувався якось незатишно, хоча двох розкручених митців до Харкова запросив саме він.
«Звідкіля це ти узявся? Де ти досі пропадав?..». На тлі перманентного пошуку національної ідеї та інших «китів» у розвитку суспільства ця фраза з відомого діалогу Одарки й Карася ось уже близько півтора століття залишається переконливим символом української родини. У ній «зашифровані» палке кохання і вміння прощати, готовність підтримати й при потребі «відсипати» своїй половині добру порцію стусанів — для її ж блага... І хоча Театральна компанія «Бенюк і Хостікоєв», анонсуючи цю виставу за Гулаком–Артемовським, заявила, що свідомо нашпигувала її новими персонажами та героїкою, найяскравішими в опері залишилися герої Богдана Бенюка (Карась) та Наталі Сумської (Одарка).
На тлі «розмаїття» конвеєрних розважальних продуктів (ніде правди діти, наших, українських) гастрольна моновистава російського прем’єра Олега Меншикова «1900» — раритет і водночас клейнод. Цією двогодинною роботою актор (він же — режисер) не так розповідає про незвичайного піаніста, як запрошує до роздумів. Делікатно, цнотливо й неодмінно адресно спонукає кожного замислитися, де ж воно — оте, створене лише для нього (байдуже — знаного політика, спроможного дозволити собі недешевий квиток, чи скромного мистецтвознавця, якого до театру веде професійний обов’язок), місце під сонцем? Виявляється, його (місце) не завжди треба шукати — достатньо прийняти подароване Небом. Власне, оте єдине місце, де ти з Божої волі народився, прийняти й почати йому служити!
4 вересня в Українському домі розпочне свою роботу Антикварний салон. Організатори дійства обіцяють велику програму, масу естетичних потрясінь, але конкретику поки що тримають у секреті. Галерея «Боско» занонсувала п’ять робіт Сальвадора Далі, Марка Шагала та Андре Лота.
Відомий одеський письменник Георгій Голубенко у вступному слові до нової книжки «Рыжий город» (Одесса: Полиграф, 2007) дякує Ісааку Бабелю, «придумавшему когда–то для своей замечательной книги название «Одесские рассказы», что за истекшие годы стало, по моему глубокому убеждению, уже даже и не названием, а целым жанром литературы, в котором все мы, пишущие об Одессе, в меру своих скромных сил и пытаемся работать». Таки так: жанр «одеська література» пора узаконити в літературній теорії.
Вона написала твори, після яких, за висловом письменниці і літературознавця Консуели Кампос, нині «бразильська література ділиться на те, що було до Кларисе (як до Різдва Христового), і те, що є після неї». Її письмо порівнювали з Джойсовим і стилем Вірджинії Вулф, а сама вона сказала в одному інтерв’ю: «Ви п’єте воду, щоб не померти. Так і я: пишу, щоб жити».
