Поезія моно...

30.08.2008
Поезія моно...

Блискучий Меншиков у виставі «1900».

На тлі «розмаїття» конвеєрних розважальних продуктів (ніде правди діти, наших, українських) гастрольна моновистава російського прем’єра Олега Меншикова «1900» — раритет і водночас клейнод. Цією двогодинною роботою актор (він же — режисер) не так розповідає про незвичайного піаніста, як запрошує до роздумів. Делікатно, цнотливо й неодмінно адресно спонукає кожного замислитися, де ж воно — оте, створене лише для нього (байдуже — знаного політика, спроможного дозволити собі недешевий квиток, чи скромного мистецтвознавця, якого до театру веде професійний обов’язок), місце під сонцем? Виявляється, його (місце) не завжди треба шукати — достатньо прийняти подароване Небом. Власне, оте єдине місце, де ти з Божої волі народився, прийняти й почати йому служити!

Російський актор, звернувшись до п’єси Алессандро Барікко «1900» (Novecento. Un monologo), оповідає про життя чоловіка, який народився в океані (буквально під час чергового рейсу судна «Вірджинія» чи то до Америки, чи то до Європи) і не знав ані своїх батьків, ані їхньої землі. Ми, слов’яни, могли б його зарахувати до «когорти» юродивих. Визнаймо, юродиві ХІ—ХІХ століть, згадані в численних історичних матеріалах, сказати б, хрестоматійні юродиві — це значною мірою російський феномен. Зокрема, Лев Толстой показував таємничість юродивих, описував їхнє мандрівне життя, але гласно не акцентував їхню свободу й не говорив про те, що саме їх варто мати за пророків. Схоже, це вдалося Олегу Меншикову.

Геніальний музикант із дивним ім’ям 1900, презентований Меншиковим, — насправді живий свідок антисвіту, можливості неможливого. Він вільний саме тому, що йому «нема чого втрачати» — він усе відкинув за власним вибором. Він — жива притча. І проповідує не промовистими доказами, а музикою і своїм смиренням. У виставі є слова: «Він не грав — він керував...». «Справжній правитель — завжди лицедій», — пригадую вже інші слова з іншої історії, і розумію, що це визначення варто прочитати й закарбувати в пам’яті ще й у зворотньому напрямі — актор (той, який справжній) є правителем. Але лише деяким правителям до снаги скеровувати людські думки до вічних питань (як то сенс буття, вірність своєму єству), і серед них — Олег Меншиков. Він спілкується з глядачем не лише послуговуючись матеріалом Барікко, — актор (і режисер) дивиться в очі глядачів і, як навчав 1900–й, читає в них те, що глядачі ще побачать (а не те, що вони вже побачили).

Юродивий, але не відлюдник: постійно живе серед людей (пасажирів на судні «Вірджинія» завжди ущерть), при цьому дивним чином залишається для всіх чужим, вигнанцем на межі цивілізованого суспільства, живучи в якомусь іншому, потойбічному світі. І лише його молитва (музика, яку 1900–й вихоплює, здається, в самого Всевишнього) вкарбовує в людські серця якусь, майже нездійсненну, чистоту і віру. Всотуючи в себе людський біль (із випадково почутих розповідей, книжок, облич так званих попутників), 1900–й натомість дарує публіці «Вірджинії» зцілення. Ні, цей дивак не дає нагоду тому чи іншому нещасному проговорити свої проблеми — своєю власною чистотою він спонукає до покаяння.

Людину завжди бентежили питання, пов’язані з «нормальністю» й «ненормальністю», та, на жаль, вона ніколи не наважувалася дістатися кінцевої зупинки — остаточного слова у відповідях, а в ХХ сторіччі (порі чи не найбезбожнішій) — і поготів. Схоже, вік ХХI — час, сприятливий для усвідомлення того, що юродивий несе спасіння людям. Принаймні той, історію якого повідав у Києві Олег Меншиков. Не забракло б мужності його (спасіння) прийняти...

Лілія БОНДАРЧУК