Чаклунка з Ріо

Вона написала твори, після яких, за висловом письменниці і літературознавця Консуели Кампос, нині «бразильська література ділиться на те, що було до Кларисе (як до Різдва Христового), і те, що є після неї». Її письмо порівнювали з Джойсовим і стилем Вірджинії Вулф, а сама вона сказала в одному інтерв’ю: «Ви п’єте воду, щоб не померти. Так і я: пишу, щоб жити».

Пологи серед дороги

Перша звістка про уславлену уродженку краю, котра більшу частину свого життя прожила в Бразилії, докотилася до Вінниччини кілька років тому і виявилася справжнім відкриттям: досі про неї не чули. Але ще більшим відкриттям це стало для невеличкого Чечельника — центру найвіддаленішого району, розташованого на кордоні з Одещиною. Співробітники посольства Бразилії були серед ініціаторів відкриття меморіальної дошки Кларисе Ліспектор на дитячій бібліотеці в Чечельнику. Після цього почастішали візити зарубіжних гостей — шанувальників таланту письменниці.

Місцеві ентузіасти зайнялися пошуком родинних коренів знаменитості, але він привів лише до накопичення загадок, нічого по суті не прояснивши. Ні старожили тутешньої єврейської громади, ні вихідці з Чечельника не могли пригадати, щоб у містечку будьколи мешкала сім’я на прізвище Ліспектор. Архівні документи теж не містили про неї жодних вказівок.

Та розгадка таємниці буквально лежала перед очима — на іменному стенді письменниці в бібліотеці, де виставлено її твори та публікації про неї, зокрема, ґрунтовна монографія професора з СанПаулу Наді Готліб, що побувала тут торік. Правда, потрібно було долати мовний бар’єр, тож автору цих рядків довелося дістати з полиці підручник поругальської та словники.

З’ясувалося, що генеалогічне древо Кларисе закорінене таки на Поділлі, але не в Чечельнику, а на сто кілометрів північніше — в містечку Теплик. Саме там у сім’ї Самуїла та Йохевед Ліспекторів народилися дев’ятеро синів. Один із них, Петро (в португаломовному варіанті — Педро), згодом і стане батьком письменниці. Про Марієтту, матір Кларисе, інформації менше. Зі скупих відомостей, якими користувались біографи, випливає, що її дівоче прізвище було Крімгольд, і вона мала чотирьох братів і сестер.

Рідня Марієтти і проклала першу дорогу на еміграцію. До Бразилії спочатку виїхала її тітка, вийшовши заміж за єврейського комерсанта, що мав у Масейо (головне місто штату Алагоас) миловарню. У десяті роки минулого сторіччя вони оформили виклики на інших братів та сестер, які з сім’ями одне за одним переселились за океан.

Педро та Марієтта Ліспектори довго зволікали, бо мали на руках двох маленьких дітей. Урештірешт наприкінці 1920го, змучені післявоєнними злиднями та розрухою, налякані єврейськими погромами, таки відважилися їхати з Теплика. Рішення було непростим ще й тому, що Марієтта чекала на третю дитину, а за такої обставини вигнати з дому може тільки відчай. Шляхом на Одесу Ліспектори встигли добратись до Чечельника, коли в Марієтти почались пологи, тому в містечку довелось затриматися. 10 грудня народилася дівчинка, яку назвали Кларисе. Коли здоров’я породіллі поліпшилося, рушили далі.

Дорога до Бразилії виявилася направду і дуже виснажливою, і дуже довгою, бо доводилося час від часу надовго зупинятись, аби не втратити немовля. Та й стан Марієтти, що хворіла на прогресивний параліч, не дозволяв робити великі «маршкидки». Нарешті емігрантам удалося дістатися до Гамбурга, де вони сіли на океанський пароплав. Надя Готліб стверджує, що до бразильського узбережжя Ліспектори припливли аж на початку березня 1922 року. На ту пору Кларисе вже виповнився рік і два місяці.

Будинок у Масейо став своєрідним перевалочним пунктом, де родичі зупинялися надовго, аби не тільки перевести дух після важкої подорожі, а й вивчити мову та знайти можливості адаптації до нового суспільства. Кларисе прожила в тітчиному домі кілька років.

Учителька, журналістка, дипломатка...

У 1925му сім’я переїхала до міста Ресіфі — столиці сусіднього штату Пернамбуко. Там батько, правник за фахом, зумів почати самостійну практику, яка, проте, серйозних заробітків не приносила. Упродовж усього дитинства Кларисе сім’я потерпала від нестатків. Крім того, ще й поступово погіршувалося здоров’я матері — вона померла, коли дівчинці було дев’ять років.

Приблизно тоді вона почала писати. То були невеликі історії, які Кларисе надсилала до газети «Діаріо де Пернамбуко», де для дитячих творів відводили цілу шпальту. З публікацією не щастило, бо надіслані дівчинкою тексти надто відрізнялись від поточної редакційної кореспонденції — вони містили не сюжети, не точні спостереження за дійсністю, а насамперед враження від неї, «зліпки», які вона залишає у свідомості. Таке світосприйняття перегодом стане наскрізним у її книжках.

У середині тридцятих родина переїздить до Ріо­деЖанейро, але фінансові труднощі переслідують Ліспекторів і там. Щойно закінчивши гімназію, сімнадцятирічна Кларисе заробляє на життя як приватний учитель португальської мови. Згодом вона настільки вивчить англійську та французьку, що володітиме досконало й ними. А от що стосується рідної мови батьків, то письменниця в майбутньому з гіркотою зізнається: «Моя перша мова була португальська. Чи говорю я поросійськи? Ні, жодного слова. Моя рідна мова померла...»

У двадцять років Кларисе втрачає батька, тоді ж міняє вчительский фах на журналістський — працює в Національній агенції новин, газеті «А Нойте», де друкує перші оповідання, вступає на факультет права.

Здається, надалі все складається успішно. У 1943 році вона виходить заміж за однокурсника Маурі Валенте, який розпочинає кар’єру дипломата. У наступні роки Кларисе слідом за чоловіком переїж­джає з країни в країну: Італія, Франція, Швейцарія, Англія. У 1944му виходить її перший роман «Поблизу дикого серця», який спантеличує літературну критику своєю незвичністю. Проте це не перешкодило йому отримати премію Бразильської літературної академії.

Та за зовнішнім фасадом успіху — глибока людська драма автора, яка знаходить відбиток у творчості. У листі до сестер із Парижа вона пише: «Бачу надто багато людей, розмовляю надто багато, кажу неправду, буваю люб’язною. Хто розважається, то це якась жінка, яку я ненавиджу, жінка, яка є ким завгодно, тільки не вашою сестрою». Рятує її літературна праця, без якої вона не мислить свого життя. Тоді ж Ліспектор створює один зі своїх найвідоміших романів — «Місто в облозі».

«Пишу, щоб жити»

Наприкінці 40х Кларисе ненадовго повертається до Бразилії, працює в періодиці, а потім їде до Вашингтона, куди отримав призначення чоловік. В Америці народжуються роман «Яблуко в темряві» та збірка оповідань «Сімейні узи». Там же надія на родинне щастя зазнає остаточного фіаско: вона розлучається з Маурі й повертається з синами до Ріо­деЖанейро.

Однак життя від того не полегшало. Настає новий період особистих і фінансових проблем. Грошей, які вона отримувала від чоловіка та від видання книг (у тому числі й від перекладів іноземними мовами), не вистачало, і Кларисе повертається до журналістики, працює в періодиці як колумніст та інтерв’юер.

У сина діагностують рідкісну форму шизофренії, яка вимагає спеціального догляду. Тепер більшість часу Кларисе присвячує йому і водночас продовжує інтенсивно працювати. 1966 року від необережно кинутої цигарки в будинку письменниці спалахує пожежа. Вона намагається самотужки погасити вогонь і дуже обпікає руку — опіки надовго вибивають із робочого стану. І все ж вона продовжує писати й активно видавати нові твори. Виходять, зокрема, збірки оповідань «Жива вода», «Наслідування Рози», дитячі книжки.

Тоді ж в інтерв’ю своєму біографу вона сказала: «Ви п’єте воду, щоб не померти. Так і я: пишу, щоб жити».

Про міжнародне визнання яскраво свідчить такий факт: коли 1975 року в Колумбії проходив Всесвітній конгрес чаклунів, письменницю запросили туди, аби своє оповідання «Яйце і курка» вона прочитала особисто. А наступного року вона отримує першу премію Національного літературного конкурсу Бразилії.

Та попереду чекало най­страшніше: у Кларисе Ліспектор виявляють онкологічне захворювання. Надій на одужання практично не було, тому вона прискорює вихід у світ роману «Час зорі» (одного з ключових у її доробку) і ще встигає потримати в руках книжку зі свіжим запахом друкарської фарби. 9 грудня 1977 року серце Кларисе зупинилось. На другий день їй мало виповнитися п’ятдесят сім.

Бразильський Платонов

Ще від появи першого роману Ліспектор пробували зараховувати до послідовників то Джеймса Джойса, в якого літературна техніка «потоку свідомості» сягнула, мабуть, свого найвищого розвитку, то Вірджинії Вулф — творця техніки «розкутої свідомості». Парадокс був у тому, що на пору дебюту жодного з цих авторів Кларисе не читала. Вона інтуїтивно вловила один із ключових чинників естетичного клімату ХХ століття, коли увага акцентувалася передусім на внутрішньому світі головного персонажа, і блискуче зафіксувала його на папері, досягаючи майже чаклунського впливу на читача.

У російськомовному перекладі зараз доступні два романи Ліспектор — «Час зорі» та «Місто в облозі». На перший погляд, кострубатість, неоковирність, розірваність фраз в останньому мали б свідчити проти інтерпретатора. Якби на обкладинці не стояло ім’я авторитетної перекладачки Інни Тинянової. Направду вони скоріше нагадують дивовижну стилістику іншого росіянина — Андрія Платонова.

Що стосується українських літераторів, то, чесно кажучи, мені навіть важко знайти переконливу паралель. Та вона й не потрібна. Думаю, зараз у стократ потрібніше було б відтворити книжки Кларисе Ліспектор українською — мовою тієї країни, де вона вперше глянула на світ.