Жертв землетрусу ще й досі хоронять
Увесь Бам, провінція Керману, після землетрусу — суцільна братська могила, купи уламків жител уперемішку з меблями, одягом, дитячими черевичками. Немає більше і перлини Баму — відомої фортеці Арг-i-Бам, що стояла 2500 років, — землетрус усе зруйнував. Представники місцевої влади кажуть, що для повного відновлення міста необхідно щонайменше два роки та мільярд доларів.
Бамці — народ бідний, свої оселі «ліпили» із глини та піску. Дахи цих помешкань радше схожі на ластів'ячі гнізда, перекинуті догори. Коли землетрус почав розсипати ці будинки, врятуватися під купою піску було неможливо: під балками, дерев'яними перекриттями зберігається повітря, і постраждалий якийсь час має чим дихати, а бамські ж оселі умить перетворювалися на могилу практично без шансів на життя для їхнiх полонених...
Найбільше шокує свіжий місцевий цвинтар. На ньому висаджують дерева плачу і мусять усе посипати хлором, бо характерний трупний запах стоїть тут навіть через місяць після землетрусу. Наш водій-іранець нишком витирає сльози — тут похований його син... На мусульманських могилах стоять прапори — на них пишуть вірші, теплі слова — цих символів смерті тут тисячі. І в кожній могилі — ціла сім'я. У деяких поховано до 30 осіб: під завалами загинула уся родина починаючи від онуків і закінчуючи дідусями-бабусями.
Жінка у чорній чадрі разом зi своєю дочкою насаджує квіти на могилі своїх близьких: ці іранки врятувалися, бо під час землетрусу поїхали у справах до райцентру — Кермана. А коли повернулися, під уламками своєї оселі господиня знайшла мертвого чоловіка, невістку, сина та онуків...
Усі іранські сім'ї — багатодітні, особливо у цьому місті з огляду на певні економічні та історичні причини. Іранські чоловіки дуже тяжко переносять загибель своїх дружин — удруге одружитися для них справжня проблема, бо жінок у Бамі і без того було небагато. До того ж за наречену необхідно сплачувати великий викуп — така мусульманська традиція, а люди тут — бідні. Тому й гареми у Бамі — рідкість.
«Переливання крові робили навіть біля телефонних будок»
Українські рятувальники прилетіли до зруйнованого міста вже на другий день після трагедії. «Діставати людей з-під завалів прилетіли фахівці з усієї Європи, працювали навіть китайці, корейці, рятувальники з Тайваню — я, приміром, уперше бачу представників Азії у подібних місцях», — згадує Володимир Ващенко, командир зведеного загону МінНС України. До речі, були серед добровольців й американці, хоча з іранцями в них досить напружені політичні стосунки.
Координацію робіт взяла на себе ООН, увечері кожна рятувальна група звітувала. Працювати довелося у надто складних умовах — міненесівці кажуть, важче було, ніж у Туреччині та Індії, де наші рятувальники теж допомагали людям після землетрусів.
Ще через день з України прибули лікарі мобільного госпіталю МінНС. «У мене досі стоїть перед очима картина біля міської лікарні, — розповідає Сергій Забаштанов, начальник мобільного госпіталю. На телефонній будці біля завалу висять прив'язані системи переливання крові — людей рятували просто на вулиці».
Розгорнули мобільний госпіталь наші лікарі в лічені години. За кілька днів американці встановили душеві кабіни, місцева влада забезпечила освітлення, водопостачання. Ще одна величезна проблема — пилюка. Такого піску, як в Ірані, немає навіть у пустелях — він глиняний, густий, пил стоїть стовпом цілодобово незалежно від сили вітру, і спочатку він дуже заважав лікарям працювати. Проте і це питання вирішили — територію колишнього армійського стадіону, де «поселили» наших, засипали гравієм.
Уряд України виділив на забезпечення постраждалих усім необхідним 260 тисяч гривень. Медикаментів українці привезли із собою удосталь (лікарі кажуть, що не у всіх київських лікарнях є така «розкіш»). Прихопили з собою достатньо підгузників, дитячого харчування, везли навіть іграшки. Так, з урахуванням попереднього досвіду, наш госпіталь складався із 26 мобілів-палаток: приймальня, госпітальне відділення, операційний блок, лабораторія, відділення інтенсивної терапії, педіатричне та гінекологічне відділення, аптека тощо. До слова, лише в українському госпіталі були рентген-кабінет та ультразвукове обстеження.
Як правило, травми були спричинені завалами — перелами, вивихи, рвані рани. Доводилося часто перероблювати чиюсь неякісну роботу, виправляти дефекти надання першої меддопомоги. Пізніше «намалювався» «букет» інших хвороб — пневмонія, бронхіт, хвороби жовчно-кишкового тракту. Особливо в умовах, у яких зараз живуть іранці: усі вони мешкають у наметах, на сирій і холодній землі. Як правило, разом із людиною, яка потребує медичного догляду, до українських лікарів йшла уся рідня — і усіх оглядали наші лікарі. «Ми своїм госпіталем «протезували» сферу охорони здоров'я Бама, — говорить Сергій Забаштанов, — адже медична інфраструктура міста зруйнована повністю, загинуло багато місцевих лікарів».
Медики кажуть, що «пощастило» іранцям із погодою: якби землетрус стався улітку, то в місті виникла б справжня епідемія, багато було б кишкових хвороб, адже літня температура тут сягає 50 градусів тепла.
Живуть постраждалі у наметових містечках. В одному з таких ми побували: кілька тисяч «хатинок», які надав постраждалим Червоний Хрест, — у них мешкає наразі 1200 іранців. У наметах — кілька ковдр, нехитрий посуд, Коран і купа дітей. Оце і все багатство. Сюди ж привозять бамцям їжу, «гуманітарку» (починаючи від віників, закінчуючи ковдрами і меблями). Кожному постраждалому видають харчі за талонами.
«Кожен четвертий пацієнт — дитина»
Щодня наші лікарі приймали по 200—300 хворих: дізнавшись про великий досвід наших медиків, до них їхали із сусідніх провінцій, добиралися навіть із Тегерану. Загалом за увесь період роботи медичну допомогу надали 7304 потерпілим. З них — майже дві тисячі дітей. Але найбільша радість — 29 немовлят, що народилися у госпіталі після землетрусу. «Я оцінюю роботу українських лікарів на «п'ятірку з плюсом», — ділиться враженнями Фарігос Казимі, лікар-інтерн Київської академії післядипломної практики імені П. Шупика. Фарігос та інші іранські лікарі, що вчаться в Україні, поїхали добровольцями на батьківщину, де виконували роль перекладачів.
Через пережитий шок іранці відмовлялися від лікування і власних дітей
Але найважчою для українських лікарів була проблема психологічного стану хворих. «На стресову ситуацію іранці реагували зовсім не так, як у тій же Індії, — говорить Людмила Андрієнко, старша медсестра педіатричного відділення госпіталю. — Десятки людей втратили сенс життя і відмовлялися від допомоги. Адже кожен із них втратив близьких, багато хто залишився і зовсім один». Люди, котрим пощастило вижити після землетрусу, приходячи до тями, не могли зрозуміти, де перебувають (потім з'ясується, що їх привезли сюди, у госпіталь, рятувальники чи родичі), вони бачать навколо незнайомих, екзотичних для цієї місцевості людей, які розмовляють чужою мовою... А потім вони згадують усе, що сталося напередодні, — смерть близьких, зруйноване житло...»
«Були випадки, коли жінки хотіли відмовитися від власних новонароджених дітей — вони втратили до цих пологів під час землетрусу чоловіка, по четверо-п'ятеро дітей, вони не мали куди йти. Найбільше, чим я буду пишатися завжди, — це повернення цих людей до нормального стану. Я пояснював їм важливість їхнього життя і життя дитини, і в мене виходило!» — каже Фарігос Казимі.
В Ірані, як відомо, аборти заборонені. Проте до українських лікарів убиті горем жінки зверталися із проханням перервати вагітність, вони не хотіли цієї дитини через багато причин — та ж втрата рідних, житла. Однак, порадившись із місцевою владою, українські лікарі не робили цього. «Нам важко було дивитися на їхні страждання, — говорить акушер-гінеколог Ганна Рубан, — але іранські жінки виявилися терплячішими навіть за українських. Вони зносили біль мовчки».
Незважаючи на мусульманську віру пацієнтів, не було проблем і з перебуванням лікарів-чоловіків під час пологів чи огляду. Як розповідає Сергій Забаштанов, єдине обмеження — лікарки мали бути завжди з покритою головою і у штанах — така мусульманська традиція. Тому наші жінки носили кепки і навіть «на автоматі» в них лягали спати.
«Найцікавіше, що під час пологів ми говорили з іранськими породіллями російською мовою, — розповідає Світлана Шихматова, лікар-гінеколог. — Вони адекватно реагували на наші прохання, ми розуміли одна одну без перекладачів».
Першою дитиною, яка з'явилася у місті після землетрусу, була дівчинка — її появою батьки мають завдячувати українським медикам. Історія цього народження трагічна й зворушлива водночас. У ту ніч її мати вийшла на поріг проводжати свого чоловіка на роботу — у цей момент стався землетрус, і їх обох привалило будівлею. Усі рідні загинули під завалами. Однак жінка вижила i народила симпатичну дівчинку, яку українські медики назвали «моделлю року» (на неї з'їжджалися дивитися всі журналісти, дипломати). Подібних історій, трагічних і страшних — безліч.
Іранські Настя і Артемко
«Настя народилася у нас у госпіталі, — розповідає Людмила Андрієнко, — її маму привезли у дуже важкому стані — навіть у нормальних умовах жінку не вдалося б врятувати, вона померла під час пологів. А дівчинка народилася гарненькою і здоровою. Ми доглядали за нею, підліковували. Пізніше її прийшла забирати сестра загиблої жінки і захотіла назвати дитину слов'янським іменем на знак поваги, обрала Настю. Ми проводжали їх, дали з собою дитячого харчування, ліків, підгузників, іграшок».
Артемко — дворічний малюк — потрапив до українського госпіталю з тяжким переломом стегна. Він ще був без імені, оскільки не пройшов обряд обрізання. «Гіпс наклали йому вкрай погано, — розповідає професор Сергій Гур'єв, заступник генерального директора Державної служби медицини катастроф. — Ми з медсестрою три дні виправляли недоліки першої медичної допомоги — і хлопчик почувався краще. Коли за ним прийшов батько, запитав у медсестри, як звати її сина. Дізнавшися, що хлопчика звати Артемом, іранець сказав, що і свого малюка назве на честь української «сестри».
Загалом до дітей іранці ставляться дивно. Власне спостереження: дітлахи ростуть, як трава, без належного догляду. Узимку в Ірані тепло лише удень — 23-25 градусів, увечері ж температура падає до 4-5 градусів. Дітлахи при цьому як бігали босі, так і бігають. Українські педіатри кажуть, що через це у багатьох малюків хронічні бронхіти, пневмонії.
На місці розташування українського госпіталю побудують лікарню
До наших лікарів тут відчутне приємне ставлення — іранці, незважаючи на свою сувору зовнішність, посміхаються, дякують. Через це доброзичливо ставляться і до українських журналістів. Нас не обшукували в аеропорту, на відміну від iнших іноземців. У день, коли мобільний госпіталь згортав свою роботу, журналістів вразила картина: літня іранка на милицях спеціально прийшла подякувати українським лікарям за допомогу. Оцінили професійнiсть наших представники міської влади: до наших фахівців приїжджали радитися, їм «відсилали» важких хворих, якщо не могли надати кваліфіковану допомогу. Українським лікарям навіть запропонували роботу в Тегерані. Прикметно, що на місці розташування українського мобільного госпіталю місцева влада вирішила побудувати нову лікарню — стару відновити, напевно, не вдасться.
«Новорічну ялинку прикрасили коробками з-під ліків»
На побутові проблеми лікарі не скаржаться, мовляв, не до того було. Усе необхідне привезли із собою — праски, фени. Розгорнули на території госпіталю і військово-польову кухню — кухар Сергій Парамуда, що «пройшов» Туреччину та Індію, готував разом із колегами щодня із розрахунком на 120—150 осіб (при цьому лікарів з України було лише 50) — варили рис, гречку, картоплю. Усі продукти привезли із дому: тушонку (тільки яловичу, з урахуванням мусульманських традицiй), крупи, цукор, чай. Сергій Парамуда постійно намагався здивувати своїх земляків новою стравою, іноді смажив картоплю, а на Різдво навіть зварив кутю. Багато за цей місяць було і днів народжень — їх святкували скромно, але весело. Навіть готували тортики.
Була у наших лікарів навіть ялинка — одна у приймальному відділенні, інша — справжня сосна — в їдальні. Прикрасили новорічні дерева медики по-своєму — коробками з-під ліків. «Незвично було зустрічати Новий рік у таку спеку, — згадує Ганна Рубан. — Ми всі зібралися в їдальні, на прийомі залишилися чергові лікарі». Утім спати все одно не довелося — за новорічну ніч прийняли 29 хворих. Вітати зі святом українських лікарів прийшли і самі іранці (до речі, у них зараз листопад 1382 року) — дарували вазони, соки, фрукти, вітальні листівки. «Спочатку ми дуже здивувалися, — каже пані Ганна, — коли місцеві мешканці дарували нам по дві квіточки. А потім звикли — у них так заведено».
Про те, як важко було витримувати спеку і фізичне навантаження, лікарі майже не говорять. Мовчать і про те, що й самі часом виходили на робоче місце не у найкращому стані, що майже всі після приїзду перехворіли на бронхіти, пневмонії, важко переносячи акліматизацію. Як працювали у масках і задихалися від пилюки. До речі, особливих щеплень нашим медикам не робили — лише від гепатиту В. Правда, мало не щодня вони телефонували до рідних. Зате привезуть додому літню засмагу. А ще не вистачало нашим лікарям української преси, чорного хліба й гарячої ванни. Комусь неймовірно хотілося бодай шматочка «Київського торта», комусь — м'яса, а комусь навіть снилася газована мінеральна вода.
...Кожному із тих, хто повернувся з Ірану, обіцяно 10-денний курс у військовому лікувально-реабілітаційному санаторії в Пущі-Водиці. Однак багато медиків уже відмовилися від відпочинку, мовляв, найкращий відпочинок — удома.
