Чи зустрічали ви фотографів, які б отримали звання «Заслужений діяч мистецтв України»? Ризикну припустити, що в абсолютній більшості випадків співрозмовники скажуть «Ні». Людей із фотокамерою набагато легше побачити в переліку «заслужених» серед працівників сфери побутового обслуговування або журналістики, а от серед митців їх — лічені одиниці. Вінничанин Зорій Файн потрапив до таких винятків після того, як його світлини склали візуальний блок ошатного презентаційного видання «Золота підкова Черкащини». Однак у творчій біографії майстра світла і тіні воно було тільки одним епізодом.

Усяка жива істота на Землі уникає ситуацій, які несуть небезпеку для життя, загрожують виживанню виду. Окрім одного — Homo Sapiens. Є люди, які, уникаючи комфорту й безпеки, вишукують труднощі, аби їх долати. Зазвичай реакція на такі дивні життєві засади — скептична посмішка («чого ото лізти до дідька в пельку»). І водночас... заздрість. Адже саме людина, яка випробувала себе на міцність у небезпечних обставинах, стверджується у гордому праві — вважати себе Людиною.

Усе, що він пропонував, попервах вважали неможливим. Його план перетину на лижах Гренландії, цього найбільшого і найсуворішого за природними умовами острова Землі, сприйняли як фантазію самовпевненого молодика. А пропозиції щодо полярної експедиції, на думку знавців, геть суперечили загальновизнаним поглядам на шляхи та засоби здійснення такого зухвалого починання: «чисте безглуздя», «згубний план». Дійсно — «замурувати» корабель у лід і дрейфувати на вмерзлому судні у недоступні, не відомі досі широти — таке могла породити хіба що збуджена фантазія відчайдуха, який, вочевидь, «не при собі».

Але опоненти Фрітьофа Нанесена погано його знали! Успіх гренландської експедиції Нансена зовсім не був випадковим. Як не була самоціллю і сама ця експедиція. Похід через Гренландію — лише пролог до іншої, масштабнішої, оборудки, ідею якої дослідник виношував упродовж багатьох років. І ще довше він готувався до неї — усе своє життя. Саме воно стало однією великою пригодою, подорожжю до самого себе.

Коли йдеться про людину–легенду, нащадки приречені на те, щоб час від часу питати себе: «А що було б зараз, якби вона, та Людина, залишалася жива?.. Як би вона чинила і що казала б?» Сьогодні виповнюється 90 років від дня народження Ярослави Стецько. Це постать, якої зараз не вистачає Україні. Борець «ще того» гарту, людина з вірою в Україну і твердою переконаністю у власних поглядах. Слава Стецько належала до когорти тих, кого в 90–х називали «романтиками» і кого витіснили «прагматики». «Прагматики» нині еволюціонували в «тушки», а «романтиків» стає дедалі менше...

Сьогодні світ відзначає 170–річчя з дня народження Петра Чайковського, всесвітньо відомого композитора українського походження, що жив за часів Російської імперії. Незважаючи на те, що Петро Ілліч народився в російській глибинці, жив і працював у Санкт–Петербурзі та Москві, його музична діяльність була тісно пов’язана з батьківською землею. Тут влітку жила його родина (у Петра Ілліча не було дітей, тому він віддавав свою любов сестрам, братам і племінникам), тут його надихала давня українська культура.

Москва, Париж і Нью–Йорк змагаються за право називати Варвару Каринську тільки своєю. У різний час кожному з цих міст вона віддала часточку свого дизайнерського таланту і ввійшла в історію світового мистецтва як володарка «Оскара» за костюми до відомого фільму Віктора Флемінга «Жанна Д ‘Арк» з Інгрід Бергман у головній ролі. А ось про те, що у списку знакових мегаполісів може бути й Харків, де вона народилася і провела свої дитинство та юність, стало відомо лише кілька років тому. Ім’я Каринської і зараз повертається на батьківщину з великим скрипом, але навіть напівзабуте, воно творить дива.

Післязавтра минає 40 днів із часу відходу у кращий світ всесвітньо відомого вченого — історика, сходознавця і знаного громадського діяча Ярослава Дашкевича. Він запам’ятався витонченою, толерантною, багатогранно обдарованою людиною, яка зв’язала покоління будівничих Української Народної Республіки із сучасною Україною. Він походив із давнього шляхетського роду Корибутів, блискуче знав історію і водночас, на відміну від багатьох кабінетних учених, яскраво бачив перспективу нації, любив молодь і вмів захопити її світлим поглядом на майбутнє. Наукова й публіцистична спадщина, яку залишив по собі Дашкевич, є набутком, який може прирівнюватися до праці колективу кількох наукових інституцій. А його «ескізи» необхідних досліджень у багатьох галузях знань вартують вивчення в кількох окремих дослідницьких установах.

Востаннє його бачили в рідному Боднарові Калуського району в жовтні 1951–го. Під час короткої розмови із сестрою Катериною Михайло на прощання сказав, що всюди відбуваються великі провокації, тому з побратимами змушений рейдувати на Захід. Проте, як стало відомо через чотири десятиліття, кілька сотень УПА тоді не перетнули радянсько–чехословацький кордон і, повернувшись на Прикарпаття, невеликими групами осіли в лісових масивах.

Наприкінці зими 1952–го компартійна «Прикарпатська правда» повідомила «радісну» новину про те, що в лісі біля села Дзвиняч знищено «ворога народу» Михайла Дяченка (бойове псевдо Гомін, літературне — Марко Боєслав). Подробиці драматичних подій 23 лютого того року та місце поховання талановитого поета й повстанського пропагандиста залишалися невідомими до 90–х років минулого століття, поки не відкрилися архіви КДБ і «не отверзлися вуста» перестрашених очевидців. Зусиллями представників родини Дяченків, передусім кандидата філологічних наук Петра Драгомирецького, багато що з таємного стало явним...

Коли виникла ідея взяти інтерв’ю у Валентини Шевченко, думала, що розшукати цю легендарну жінку буде нелегко. Дізналася, що сьогодні вона очолює благодійний фонд і Конгрес ділових жінок. Зателефонувала до Конгресу із запитанням, як розшукати пані Валентину. «А я вас слухаю», — почула на тому кінці дроту. Я аж розгубилася, бо голос жінки, яка мені відповіла, був молодим і бадьорим. Тож доки не зайшла до її кабінету, чесно зізнаюся, сумнівалася, а чи це «та сама Валентина Шевченко». В елегантному брючному костюмі, мереживній білій блузці, з «фірмовою» високою зачіскою з нефарбованого волосся — у свої 75 років пані Валентина чудово виглядає. Ну справжня ділова жінка! Тож і розмову починаємо з роботи...

...У домашньому кабінеті письменника Івана Білика — чудова бібліотека. Стелажі книг здіймаються аж під стелю, а до неї в старовинному будинку метрів чотири. «Ви все це перечитали?»— навіть не сподіваючись на схвальну відповідь, питаю в Івана Івановича. «Майже все», — відповідає той. На жаль, зараз письменник уже практично не читає — очі стали підводити. Тож навіть нашу газету, яку письменник передплачує, йому здебільшого читає вголос дружина Світлана Євгенівна. «Ось бачите, — киває письменник на друкарську машинку на своєму столі, — почав писати нову книжку. «Житіє грішного Іоана» називається. Зрозуміли з заголовка, про що? Так, це автобіографічний роман. Але як зупинився на 8–й сторінці, так і досі руки не доходять. Бажання писати є, а змоги немає... Під диктовку ніколи не писав. Я маю сам. Причому обов’язково — друкувати на машинці. Люблю, коли вона лунко клацає, це бадьорить і надихає. Тому й на комп’ютері працювати не можу — там клавіші занадто тихі...» 1 березня Іван Білик відсвяткує 80 років. З нагоди ювілею ми й говоримо з письменником про його минуле і нинішнє «житіє»...

Нинішній рік Львівщина проведе під кавовим знаком Юрія Кульчицького — таке рішення нещодавно ухвалила Львівська обласна рада. Адже цьогоріч відзначатимемо 370–річчя від дня народження нашого легендарного земляка. Галичанину судилося не лише відкрити першу в Україні та Австрійській імперії кав’ярню, а й стати героєм–рятівником Відня...