Ліна Костенко: Хочеться часом чогось дуже хорошого. Хіба ні?

Ліна Костенко: Хочеться часом чогось дуже хорошого. Хіба ні?

Позавчора з порога увімкнула диск із віршами Ліни Костенко в авторському виконанні, і уявила, як у цей самий час 200, 300 чи 500 (хто встиг купити в перший день) київських квартир наповнює її молодий і хвилюючий голос. «Хочеться чуда і трішки вина». «Святвечір». «Пробачте, осінь, я вас не впущу». «Хтось є в мені, і я питаю: — Хто ти?». Усі технічні прибамбаси XXI сторіччя тільки для цього й вигадані «головастиками», щоб передати голос Поета, інтонації, вібрації, м’яке «р» і чітку українську «л», зітхання, в якому особистий спомин, і звук посмішки. Диск із голосом Ліни Костенко, її вірші «своїм голосом» — це поезія (космос), помножена на вдихи й видихи жінки (поета). Від цього з горла накочуються сентиментальні сльози, а дах багатоповерхівки відпливає вбік, оголюючи зоряне небо над головою. Як вона читає свої вірші! Мені й на презентації здалося, що з усіх присутніх і причетних до книжки й диску за презентаційним столом вона була наймолодшою. Горда і зухвала, бунтівна. Вік, обставини, сан, чин — не перетиснуть натуру, мудрість не переважить чесність.

Ростислав Держипільський: Ніщо у світі не відбувається без болю

Ростислав Держипільський: Ніщо у світі не відбувається без болю

Минулого тижня режисер з Івано–Франківська Ростислав Держипільський зібрав у Театрі Франка перших осіб українського політикуму. Випадок сам по собі досить унікальний. Адже наші перші номери політичних рейтингів у театрі, як правило, з’являються лише для того, щоб «засвітитися» на потрібній прем’єрі чи привітати якогось титулованого актора з черговим ювілеєм. (Часто — не з власної симпатії та поваги, а тому, що так треба). А тут сиділи два вечори, затамувавши подих, і разом з іншими глядачами дивилися «Солодку Дарусю» та «Націю» — ці івано–франківські вистави, які цього року номінуються на Шевченківську премію, пройняли навіть їх. Не знаю, чи прокручували вони подумки свої політичні програми, власні життєві принципи, але порівняти їх iз мудрістю текстів Марії Матіос таки було б варто. «А скільки того маєтку на той світ треба? Усі однаково беруть. Бідний не візьме, бо немає що, а багатий не візьме, бо не має куди... Як  живеш по–людськи, то ховатимуть тебе по–людськи... А решта — самі знаєте. Як зробите — так буде!» — промовляла зі сцени героїня новели «Не плачте за мною ніколи». Це оповідання та ще три з книги «Нація» — «Юр’яна і Довгопол», «Прощай мене», «Вставайте, мамко» — режисер Ростислав Держипільський об’єднав у єдине ціле за допомогою образу ляльки–мотанки. З ляльок «народжуються» всі персонажі спектаклю, «вагітні» ляльки носять у собі наше майбутнє.... Упродовж вистави одна героїня майструє труну. Потім, аби врятувати свою сім’ю від виселення, вона сама ж лягає у цю домовину... А коли від побаченого глядач притиснув до очей останній сухий шматочок своєї носової хустинки — труна раптом перетворюється на люльку для немовляти, а задник за допомогою проектора заповнюється обличчями людей. Молодих і старих, усміхнених і зажурених, красивих і не дуже — «Нація» різна, але все ж таки єдина... Фінал цієї вистави справді феноменальний. Проймає до спинного мозку. І вже потім, після вистави, дорогою додому виструнчується запитання: а у житті, сьогодні такому складному й неспокійному, ми переживемо нарешті хоча б частинку того очищення, яке нам подарував Івано–Франківський театр?

Всі статті рубрики