Ростислав Держипільський: Ніщо у світі не відбувається без болю

04.02.2011
Ростислав Держипільський: Ніщо у світі не відбувається без болю

«Нація» не народжується без болю. (Фото з архіву театру.)

Минулого тижня режисер з Івано–Франківська Ростислав Держипільський зібрав у Театрі Франка перших осіб українського політикуму. Випадок сам по собі досить унікальний. Адже наші перші номери політичних рейтингів у театрі, як правило, з’являються лише для того, щоб «засвітитися» на потрібній прем’єрі чи привітати якогось титулованого актора з черговим ювілеєм. (Часто — не з власної симпатії та поваги, а тому, що так треба). А тут сиділи два вечори, затамувавши подих, і разом з іншими глядачами дивилися «Солодку Дарусю» та «Націю» — ці івано–франківські вистави, які цього року номінуються на Шевченківську премію, пройняли навіть їх. Не знаю, чи прокручували вони подумки свої політичні програми, власні життєві принципи, але порівняти їх iз мудрістю текстів Марії Матіос таки було б варто. «А скільки того маєтку на той світ треба? Усі однаково беруть. Бідний не візьме, бо немає що, а багатий не візьме, бо не має куди... Як  живеш по–людськи, то ховатимуть тебе по–людськи... А решта — самі знаєте. Як зробите — так буде!» — промовляла зі сцени героїня новели «Не плачте за мною ніколи». Це оповідання та ще три з книги «Нація» — «Юр’яна і Довгопол», «Прощай мене», «Вставайте, мамко» — режисер Ростислав Держипільський об’єднав у єдине ціле за допомогою образу ляльки–мотанки. З ляльок «народжуються» всі персонажі спектаклю, «вагітні» ляльки носять у собі наше майбутнє.... Упродовж вистави одна героїня майструє труну. Потім, аби врятувати свою сім’ю від виселення, вона сама ж лягає у цю домовину... А коли від побаченого глядач притиснув до очей останній сухий шматочок своєї носової хустинки — труна раптом перетворюється на люльку для немовляти, а задник за допомогою проектора заповнюється обличчями людей. Молодих і старих, усміхнених і зажурених, красивих і не дуже — «Нація» різна, але все ж таки єдина... Фінал цієї вистави справді феноменальний. Проймає до спинного мозку. І вже потім, після вистави, дорогою додому виструнчується запитання: а у житті, сьогодні такому складному й неспокійному, ми переживемо нарешті хоча б частинку того очищення, яке нам подарував Івано–Франківський театр?

 

«...це буде або нашим грандіозним успіхом, або величезним провалом»

— Ростиславе, на Шевченківську премію ви номінуєтеся вдруге. Не було образливо, що минулого року «Солодка Даруся» цю відзнаку так і не отримала?

— Я ніколи не переслідував мети стати шевченківським лауреатом, ніколи не робив чогось такого спеціально, щоб отримати цю премію. Воно так вийшло. І минулого року, і цього нас висунула Спілка театральних діячів України. Тому я вважаю, що все як має бути, так і буде. Чи було образливо, що не отримали цю відзнаку минулого року? Ну я не думаю... Хоча неприємний осад, напевне, залишився. Не через себе особисто, а, швидше, за тих людей, які вболівали, хвилювалися і переживали. Але минулого року Шевченківську премію отримав народний артист України Богдан Козак, мій учитель... І не було б Богдана Миколайовича — не було б мене і не було б тих наших вистав, які змагаються за цю премію сьогодні. За все, що я вмію робити у своїй професії, я величезною мірою завдячую саме Богданові Козаку.

— А коли, на ваш погляд, конкуренція серед номінантів була жорсткішою — минулого року чи зараз?

— Минулого року до третього туру були допущені більше сорока претендентів. Цього року — лише дванадцять. Зменшено і кількість премій. Цього року все відбувається більш напружено... Але в будь–якому випадку наші вистави «Солодка Даруся» та «Нація» вже отримали величезний резонанс. (А Лесь Танюк зауважив, що коли ці спектаклі і цього року не отримають Шевченківську премію, то Шевченківський комітет матиме справу з українським народом. — Авт.)

— Задумуючи ці дві вистави, для кого ви, у першу чергу їх ставили? Для свого театру, щоб підняти його престиж у всеукраїнському масштабі, для глядачів, яких час від часу необхідно провокувати такими речами, чи, можливо, для себе, щоб через цей твір заявити про режисера Держипільського?

— Спочатку я прочитав геніальну книжку Марії Матіос «Солодка Даруся», яка мене надзвичайно вразила. Потім ми ставили радіофільм «Солодка Даруся» на обласному радіо. І коли вже працювали над цим проектом, у мене почали вискакувати картинки з вистави, яку я бачив. Я тоді ще був просто актором у нашому театрі і керівником акторського курсу Інституту мистецтв Прикарпатського університету. Курс уже був п’ятим, випускним, і я їм запропонував: є така ідея, є таке бажання, давайте спробуємо. Бо курс був справді дуже сильний. Сказав їм тоді: це буде або нашим грандіозним успіхом, або величезним провалом. Вони погодилися. Але робота була дуже непростою. Бо всі казали: як цю річ можна поставити в театрі? Кіноверсію «Солодкої Дарусі» могли уявити, а театральну постановку — ні. Але були запрошені Наталка Половинка, яка займалася пісенною режисурою, Андрій Кирильчук ставив пластику, і поступово ми вирулювали, щоб вийти у якусь якість. Заявити про себе як про режисера через цю виставу я не прагнув. Існує думка, зокрема, її дотримується Федір Стригун, що навчити режисурі неможливо. Це або є, або його немає. І скільки б ти не вчився, скільки б мудрих книжок не читав — нічого не вийде. Я не був тоді керівником. Це якраз той випадок, коли не робити цього ти вже не можеш. Коли воно в тобі нуртує... І якщо ти цю ідею не видаси на–гора — то жити не зможеш. З «Нацією» повторилася та сама історія, але вже на іншому рівні.

Пережити катарсис. Від сліз чи від сміху

— Ростиславе, готуючи ці вистави, ви не думали про те, що цей матеріал заважкий для сьогодення, і без того суворого, складного, болісного?

— Для мене взагалі не властиво іти на повідку у глядача. Матеріал справді тяжкий, але ж ми мали певні думки з цього приводу. Один із варіантів назви нашої вистави звучав як «Нація. Перезавантаження». Ніщо у світі не відбувається без болю. Дитина на світ народжується — це біль для матері. Але це є майбутнє, і цей біль треба перетерпіти. Біль, описаний у Матіос, був у нашій історії. Ще раз переживши це, переболівши, перестраждавши можна увійти в якусь іншу, світлу історію. І тут ще одне: темою УПА дуже часто спекулювали. І спекулювали свідомо, показуючи воїнів УПА твердолобими, тупими, часто такі вистави виглядали як плакати: ці — хороші, ці — погані. А ми, як Марія Матіос у своїх творах, хотіли показати, що немає однозначних рішень, однозначних суджень. На тему УПА ми також хотіли подивитися інакше — через долю людини за допомогою сучасних театральних засобів.

— За яким принципом ви формуєте репертуар Івано–Франківського театру ім. Франка, який очолюєте ось уже майже три роки: у вас більше вистав розважальних чи тих, які за тональністю перегукуються з цим диптихом?

— Намагаюся, щоб репертуар був збалансованим. Бо, якщо чесно, то глядач усе ж таки воліє розважатися, воліє прийти після важких буднів до театру і подивитися комедію, розслабитися, посміятися. Звісно, це також потрібно. Але якщо та сама трагедія чи драма зроблена на високому рівні — режисерському, акторському, художньому — то і на таку виставу глядач піде. Глядач іде до театру по очищення. Тут не можу не згадати слово «катарсис», попри те, що дехто вважає його заяложеним. Переживе людина катарсис від сліз чи від сміху — це вже інша справа. Але якщо вона переживе його по–справжньому, то зі спектаклю вже вийде, нехай і трішечки, та інакшою. Тому комедії легше: десь там текст може спрацювати, драматургія, але після неї вийшов — і забув. А є інший театр, після якого вистава глядача ще довго не полишає.

— Така відповідальність до наповнення репертуару зовсім не заважає вам демонструвати і неабияку плідність — за час, коли ви очолюєте театр, випущено вісімнадцять прем’єр.

— Так, фактично за три роки сформований новий репертуар. У нас є світова класика, українська класика, сучасна література, є формат великий, є малий — вистави на будь–який смак. Найближча прем’єра, на яку ми запросимо нашого глядача, — це «Ромео і Джульєтта» Шекспіра. Сподіваюся, що наприкінці цього сезону розпочнемо роботу і над виставою за книгою Марії Матіос «Майже ніколи не навпаки».

 

ДОСЬЄ «УМ»

Держипільський Ростислав Любомирович

Актор, режисер, керівник акторського курсу в Прикарпатському університеті ім. В. Стефаника.

Заслужений артист України. З 2008 року — художній керівник–директор Івано–Франківського обласного академічного театру ім. І. Франка. Закінчив акторське відділення Львівського вищого державного музичного інституту ім. М. Лисенка при Львівському академічному театрі ім. М. Заньковецької (курс н. а. України, професора Богдана Козака). Окрім цього, має ще дві вищі освіти за фахом історика та адміністративного керівництва.

 

ДО РЕЧІ

За роки керівництва Ростислава Держипільського Івано–Франківський театр імені Франка суттєво «підтягнув» свої показники. Кількість глядачів на виставах зросла втричі. У 2007 році театр заробив 144 тис. гривень, а за 11 місяців 2010–го — 711 тис. гривень. За цей час театр отримав звання академічного, вдвічі зросла зарплата акторів.

 

ПЛАНІВ ГРОМАДДЯ

Цілком імовірно, що вже зовсім скоро «Солодка Даруся» та «Нація» матимуть славу не лише всеукраїнську, а й міжконтинентальну. Вистави Івано–Франківського театру запросили на гастролі до Канади та США. Тур дев’ятьма містами цих країн запланований на кінець березня — початок квітня цього року.