Куточок найчистішої Європи

19.05.2004
Куточок найчистішої Європи

Сучасний вигляд «Кедрової палати».

      Хто і коли вперше натрапив на це дивне місце на лівому березі Лімниці, тепер встановити важко. Але що його помітили люди, обдаровані винятковою інтуїцією, сумніватися не доводиться. Навіть тепер, після дикого післявоєнного освоєння більшої частини Карпат, землю і повітря довкола урочища, розташованого під горою Лютою (звідси назва — Підлюте), вочевидь, можна вважати одним з найчистіших куточків Європи.

 

Пий з Лімниці — козликом не станеш

      Мій гід, помічник народного депутата України Євгена Гірника по Рожнятівському району, Василь Комар, коли ми наближалися до «Кедрової палати» — літньої резиденції галицьких митрополитів, пригадав, що в 2001 році тут побував один польський мандрівник, котрий об'їздив десятки країн світу. Побачивши на дереві якогось слимачка, він у захваті вигукнув: «Василю, отут найчистіша місцина. Ці слимаки — безпомилкові індикатори чистоти. Вони на планеті майже скрізь зникли. Натрапити на них — то дуже велика рідкість».

      Не приховують захоплення і наші співвітчизники. 72-річний кузьминецький газда Яків Марко розповів нам про цікавий експеримент, до якого наприкінці радянських часів вдався завідувач кафедри твердих металів одного з київських вузів Ярослав Кріль (нині професор, працює в Івано-Франківську). Він набрав одну пляшку води з тутешньої криниці, другу — з Лімниці й відвіз до столиці, де передав для ретельного дослідження у вузівську лабораторію, не розсекречуючи адреси. Коли там зробили аналізи вмісту обох пляшок, то вельми зацікавилися: яким же способом очищалася вода? А коли дізналися, що Н2О в одній посудині взагалі просто зачерпнута з карпатської річки, то ніяк не хотіли цьому повірити, настільки «неземною» вона їм видалася.

      Можна уявити, як рівню довколишньої незайманості й чистоти дивувалися люди, котрi в позаминулому столітті прийшли сюди закладати зруб для літнього відпочинку митрополитів Української греко-католицької церкви, іменований за назвою основного будматеріалу «Кедровою палатою». Окрім чудових краєвидів і цілющого повітря, тут зосередилося чимало інших достоїнств: дотепер з-під гори на поверхню виходять неміліючі джерела мінеральної сірчано-йодистої води, неподалік знаходиться родовище лікувальних грязей. Раніше в цих лісових угіддях, які належали УГКЦ, водилася сила-силенна дичини, а в Лімниці нагулювали делікатесне «м'ясо» косяки форелі. Та чи не найбільша перевага — віддаленість від гамірних населених пунктів. Вище в гори по руслу річки знаходиться лише одне маленьке село Осмолода, а далі, на десятки кілометрів, — гірська глухомань по обидва боки Горганського хребта, яку тривожать лише лісоруби та дуже завзяті грибники.

Смерекова хата — з ласки митрополита Андрея Шептицького

      З кінця 20-х років минулого століття сюди вже в поважному віці кілька разів поспіль щоліта приїжджав лікувати застуджені в російському полоні ноги митрополит Андрей Шептицький. Але доступ у цей екзотичний куточок Бойківщини духовними особами не обмежувався — прибувало й чимало світських осіб. «У 1936-му, як поклали цей будинок, де ми живемо й тепер, — розповідає Яків Марко, — то моя тестьова (дружина тестя. — Авт.) відрами носила продавати молоко на Підлюте. Вона казала, що на другому поверсі була така зала, що в ній разом могло поміститися сто пар».

      Дружина нашого співрозмовника, пані Марія, якій незабаром виповниться вісімдесят, добре пам'ятає митрополита, бо народилася і до десятирічного віку з татом і мамою жила біля митрополичої резиденції. Батьки обвінчалися ще до Першої світової війни, і їх з тутешніх місць відвезли за півтори сотні кілометрів, до Львова, прислуговувати в соборі Святого Юра. Маріїній мамі, уродженці Осмолоди, життя у великому місті видалося справжньою мукою. Вона так затужила за рідними горами, що згорьовану бойківчанку мусили з чоловіком відпустити додому. Батька призначили лісником церковних лісів і поселили поблизу «Кедрової палати» у будинку челяді, тому Марія не раз бачила митрополита. «Андрей Шептицький, — пригадує вона, — переважно перебував у «палаті», там у нього була своя каплиця. А коли служба Божа правилася в нашій церковиці, то чернець привозив його туди на візку, бо він не міг ходити. Готували їсти і прибирали в будинку монахині. Приставлений до митрополита чернець намагався оберігати його спокій, тому потрапити до нього простим людям було складно. Але коли тато після двадцяти років лісникування також захворів на ноги і запланував поставити хату в селі, Андрей Шептицький розпорядився безкоштовно, без жодної копійки, виділити деревину на будівництво. Нам вузькоколійкою привезли стовбури і розвантажили просто на місце будови».

      У цій ще добротній дерев'яній хаті народилися вже правнуки перших господарів. І хоча її нинішні власники — люди далеко не молоді, але вміють дати собі раду: тримають корову, порося і невелику пасіку. Живуть в одному з найчистіших куточків Європи, але бідують так само, як і переважна більшість українців, хоча не схиляються в покорі перед всесильними можновладцями — гордий бойківський дух не дозволяє.

      «Я голосуватиму за Ющенка, — несподівано перевів розмову в русло майбутніх президентських виборів пан Яків, — а за Януковича, за мафію — ні. Я стара людина, всього бачив на своєму віку — пережив війну, в 1942-му траву їв, рятуючись від голоду, і тепер мені нічого не страшно. Ющенко дав мені пенсію, якої я не отримував по півроку, тому стоятиму за нього горою, хоч що б зі мною нинішня влада не робила — спокушала грошима чи навіть била».

      Причини недолюблювати діючий режим у Якова Марка не тільки особисті. Ні він, ні його односельчани вже й не пригадують, у які часи, певне, ще за Австро-Угорщини, повз їхній невеличкий населений пункт проклали вузькоколійку, що з'єднувала село з зовнішнім світом. По ній з дальніх лісових масивів у Вигоду возили на переробку деревину, а горяни могли дістатися до Перегінська на ярмарок чи в інших справах. І в жодної попередньої влади — австрійської, польської, московської — не піднялася рука нищити цю малу залізницю. Треба було дочекатися аж кучмівського патронату, аби в 2002-му році сюди приїхав ненаситний бізнесмен, екс-депутат українського парламенту, і демонтував понад 50-кілометрову гілку вузькоколійки, здавши рейки на металобрухт. Та ця влада, кажуть люди, нам уже в печінках сидить.

Колись тут «пєла і плясала» партійно-радянська номенклатура

      Нинішня «палата» — це третій варіант резиденції, за розмірами, архітектурними формами і використаними будматеріалами зовсім не схожий на оригінал, тому кедровими їх тепер можна називати лише умовно. Після Другої світової війни пожежа в Підлютому повністю знищила унікальний відпочинковий комплекс. Проте знамените рекреаційне місце порожнім довго не стояло. Зі зміною власника — «совіти» не тільки націоналізували церковні угіддя, а й загнали у підпілля саму Українську греко-католицьку церкву — змінилися часи і звичаї. Як розповідали мені місцеві жителі, спершу у відбудованiй «палатi» на противагу колишнім елітним гостям померлого митрополита відкрився санаторій для лікування лісорубів. Радянській владі цей тактичний пропагандистський хід знадобився для того, аби показати недовірливим галичанам підфарбоване обличчя щойно експортованого в Західну Україну сталінського соціалізму. Та через деякий час і в цьому маскараді відпала потреба — лісорубів випровадили геть. Після реконструкції Підлюте зробили закритою базою відпочинку партійно-радянської номенклатури, куди приїжджали з Києва і Москви діячі тогочасного політикуму першого десятка, зокрема Петро Шелест та маршал Віктор Куликов — головнокомандуючий об'єднаними Збройними силами країн-учасниць Варшавського договору. Владців старшого віку сюди доставляли гелікоптерами здебільшого для полювання на оленів та ведмедів, молодші «гуділи» за «повним протоколом».

      Резиденцію, колись оповиту тонкою духовною аурою, після війни дотепники нарекли закладом веселого типу. За спогадами очевидців, бучні гуляння з піснями і танцями у супроводі привезених із собою «секретарок» тут часто затягувалися далеко за північ. Горяни, які крадькома спостерігали за гульбищами з протилежного берега Лімниці, з осудом сприймали наругу над цим святим для них місцем, але нічого вдіяти не могли.

      У міжсезоння, тобто після розпаду СРСР і першими роками незалежного існування України, доля «Кедрової палати» залишалася невизначеною. Згодом вони цілком могли стати елітною корчмою чи однією з численних дачних «хатинок» якогось вітчизняного багатія, який уже встиг убратися в олігархічне пір'я, якби не вчасно виявлена ініціатива ієрархів відродженої УГКЦ.

      «Мабуть, сам Бог велів мені прилучитися до її реалізації, — каже Василь Комар. — Цю місцевість добре знаю з дитинства, бо влітку батько привозив до родичів на гірське роздолля вулики з бджолами, і я тут залишався на літні канікули. Але ще більше Підлюте запало в душу завдяки вуйкові Ярославу Ковалю, автору цілої серії фотографій митрополичої резиденції і самого Андрея Шептицького («УМ» згодом обов'язково розповість своїм читачам про одного з найталановитіших західноукраїнських фотомитців, котрий 39 днів пробув у камері смертників. — Авт.). Співставляючи розповіді вуйка Ярослава з тим, на що перетворила «Кедрову палату» радянська влада, я зрозумів, що мушу щось робити для їх порятунку. І така нагода трапилася.

      У 1993 році, коли владика Софрон Мудрий переїхав з Риму до Івано-Франківська і почав створювати духовний катехитичний інститут, виникла ідея повернути «Кедрову палату» їхньому законному власникові. Того ж року ми з владиками Софроном Дмитерком та Софроном Мудрим оглянули споруду, що стояла на місці колишньої митрополичої резиденції, і я взяв на себе зобов'язання відшукати у львівських архівах документальне підтвердження пріоритетних прав УГКЦ на цю територію.

      За сприяння кардинала Івана Любачівського, з яким вуйко Ярослав перебував у добрих стосунках, я таки знайшов архівні документи, котрі послужили переконливим аргументом на користь того, аби «Кедрову палату» передати Івано-Франківській єпархії УГКЦ. Поки що в оренду».

      Нові господарі вже спорудили в Підлютому невелику, але сучасну церкву і потроху наводять в урочищі духовний порядок. Вони, зрештою, хочуть зробити цей унікальний куточок не лише оазою відпочинку священнослужителів, а й центром літнього вишколу студентів катехитичного інституту. А ще — місцем висвячення пластунів, котрі і тепер, як це було за часів Андрея Шептицького, влітку таборяться неподалік й уособлюють патріотичну українську молодь. Схоже, «Кедрова палата» повертається.

  • Коли вона не працює...

    Дочка Шона Карра, більше відомого як зятя Юлії Тимошенко, трохи підпсувала «страждально–войовничий» імідж своєї непрямої «бабусі». Завдяки їй усі дізналися, що торік Юля Володимирівна непогано відпочила в Іспанії. А сайту «Таблоїд» стало відомо, що за свій кількатижневий релакс Тимошенко платила по 7 тисяч євро за добу. >>

  • На небезпечно малій висоті

    «Ти диви: тут як на авторинку, — двоє друзів роздивлялися літаки з парку «антонівської» авіакомпанії, що стояли в ряд один біля одного. — Напишемо внизу: не битий, не шпакльований, один господар...». >>

  • Смугаста, мов Тигр

    «Хобі, що стало стихійним лихом» — так називає своє захоплення прогнозуванням погоди відомий волинський журналіст і письменник Володимир Лис. Займається він цією справою понад двадцять років. Перший свій прогноз склав у 1989 році, й відтоді щороку тисячі людей у всіх куточках України чекають «погоди від Володимира Лиса». Хоч Володимир Савич попереджає, що прогноз він складає винятково для Волині, відтак його передбачення «діє» в радіусі 150 кілометрів. >>

  • Віщий бабак

    ...Густа завіса хмар над Гайдарами, що на Харківщині, і непримне мрячіння дрібного дощу принесли добру звістку. Новий український синоптик Тимко II не побачив учора власну тінь. Це означає, що весна в наших краях буде ранньою і теплою. Отже, зимі вже недовго залишилося... >>

  • Медові ріки на Дніпрових берегах

    Сьогодні цивілізований світ не хоче їсти цукор і лікуватися хімією — він повертається до тисячолітніх джерел життя і обирає... мед. На всіх континентах «нектар богів» стає рушієм харчового, сільськогосподарського, фармацевтичного, косметичного виробництва. Продукти бджільництва тепер в усьому — в помадах, хлібі, інгаляторах, жувальних гумках, мазях, вині... Україна у «медових справах» задніх не пасе: за виробництвом меду ми — перші в Європі й п’яті у світі. В нас прадавня культура бджільництва й надзвичайні економічні перспективи. Мед може і повинен стати світовим брендом української нації — таким як французький сир і вино чи російська горілка. І світ уже дав нам картбланш: у 2013 році до України з’їдуться на конгрес бджолярі з усіх куточків планети. Адже на цьогорічному всесвітньому форумі у Франції ми переконали усіх: Україна — медовий край. Як це відбувалося, бачила і «Україна молода». >>

  • Імітація навколо «саркофага»

    «Нове чорнобильське «Укриття» захистить Україну і світ!» Відтоді, як цей захоплений вигук пролунав над країнами і континентами, світ завмер в очікуванні небаченої конструкції завдовжки 257, завширшки 150 і у висоту — майже 110 метрів... Минув не один термін завершення будівництва цього дива, а нас як захищав, так і захищає від отих клятих радіонуклідів трохи підрихтований старенький саркофаг, зведений усього за півроку без зайвих гасел і обіцянок.
    Що ми зазвичай чуємо і читаємо про Чорнобиль? Безневинні сенсації на кшталт двоголових телят (трьох–чотирьох — потрібне підкреслити) чи одноголових самоселів, байки про мертве місто Прип’ять і дивне захоплення екскурсіями в епіцентр трагедії. Як і раніше колеги–журналісти, геройськи напнувши груди, з мікрофоном і блокнотом рвуться до зруйнованого реактора, аби й собі «засвітитися» в чорнобильській зоні... Вся ця екзотика була й буде. Ось тільки «за кадром», як завжди, залишаються досить делікатні соціально–економічні і фінансові проблеми Чорнобиля, які не такі показні на вигляд і надто складні для газетно–телевізійних матеріалів, а тим паче для сприйняття пересічними громадянами. До цих проблем докопатися не так просто, та й кому це потрібно? Не розпорошуючись на всі чорнобильські проекти, уважніше придивимось до найбільш «уживаної» теми останніх років — заплановане будівництво нового «Укриття», або НБК (нового безпечного конфайнменту). Ось перше–ліпше повідомлення з посиланням на члена групи радників ЄБРР із чорнобильського проекту, академіка Валерія Кухаря: «На жаль, усі плани досі не виконували, та є надія, що до 2012 року ми отримаємо «Укриття»–2»... >>