Опера, бандура і джаз

02.08.2008
Опера, бандура і джаз

Ольга Каспрук.

Про українських артистів за кордоном можна вже видавати не те що окрему книжку, а навіть багатотомник. Виїжджаючи з України на заробітки, одиниці, як то Володимир Гришко чи Вікторія Лук’янець, досягають справді захмарних висот у кар’єрі й міжнародної популярності. Інші кілька тисяч чесно відпрацьовують свої контракти, втішаючись пристойною зарплатнею і думкою про те, що на Батьківщині таких грошей вони б точно не заробили. У Ольги Каспрук, яка з середини 90–х живе в Німеччині, своя, не схожа на інші, історія. По закінченні музичного училища ім. Глієра вона вступила до Берлінської консерваторії на факультет оперного вокалу. І відразу означила власну творчу оригінальність, включаючи до своїх виступів оперні партії в супроводі бандури. Ця екзотична як для Німеччини парочка, виконавиця та її бандура, досить швидко завоювала серця стриманих тамтешніх меломанів. А сама Ольга почала активно інтегруватися в німецький культурний простір: виступала в Берлінській філармонії, у Вагнерівському об’єднанні, на сцені Deutsche Opera... Брала участь у різдвяному мюзиклі Jingle Bells, який ставив «Фрідріхштадтпаласт», там вона потім залишилася працювати. Ольга каже, що багато в чому такі повороти в її житті стали можливі саме завдяки бандурі — інструменту, можливості якого дозволяють створювати справді оригінальні концертні номери.

Чи не єдиний дискомфорт від бандури — через її великі розміри. Ольга багато їздить Європою, а тому свою бойову подругу їй доводиться брати і в літак, і метро, і в будь–який інший транспорт. Пильні працівники аеропорту завжди просять відкрити кофр і показати, що ж це за інструмент такий. Нерідко Ользі доводиться брати до рук бандуру і демонструвати, що це справді музичний інструмент. Такі міні–концерти вона влаштовувала й у літаках, коли пасажири просили відповісти на запитання, що ж це у футлярі — гітара, арфа чи балалайка. А що роботи? Треба ж якось інформувати мешканців країн розвиненого капіталізму, що бандура — це український народний інструмент, мелодійний і самобутній.

 

«Де ти живеш — визначаєш сам, обираючи творчу пропозицію»

— Олю, наша нещодавня ювілярка Марія Стеф’юк розповідала, що часто отримувала запрошення попрацювати за кордоном, але ніколи не погоджувалася, бо завжди була дуже прив’язана до Батьківщини. Про що думали ви, вирішивши спробувати себе за кордоном? Що поклали на уявні шальки терезів із написами «за» та «проти»?

— Я поїхала як студентка. Мені було цікаво, я прагнула цього і, зрештою, я отримала можливість поїхати повчитися. Училася шість років — на факультеті оперного співу вчаться довше, ніж на, скажімо, факультеті диригування чи якомусь іншому.

— У Німеччині ви вже більше десяти років. Своє майбутнє ви пов’язуєте з Україною чи Німеччиною?

— У нас, у музикантів, співаків, унікальна спеціа­льність. Тому що ми не прив’язані до якоїсь однієї країни, маємо таку можливість. Адже не секрет, що багато українських оперних виконавців співають у багатьох театрах світу. А на Заході взагалі немає такого поняття, як постійний склад театру. Співаків запрошують на певні ролі, співаєш спочатку в цьому театрі, потім у наступному, потім ще в іншому. І де ти живеш — обираєш сам, обираючи творчу пропозицію.

— Вас запрошують до України?

— Коли я жила в Україні, то виступала дуже багато. Не можу згадати жодного майданчика в Києві, де б я не співала. Я мала записи на радіо, на телебаченні, у мене була неймовірна кількість концертів. Але через те, що я виїхала за кордон, ці контакти трошки припинилися. Дуже хотіла б співати тут більше. Переконана, що зберу публіку. На нещодавньому моєму концерті в Українському домі був повний зал. На жаль, тут трошки все це складніше. Треба шукати спонсорів... Але бажання є. До того ж публіка завжди питає, коли буде наступний концерт.

Унікальний дует

— Олю, чи буваєте ви зараз в оперних театрах, чи слідкуєте за українськими співаками? Які враження?

— Вважаю, що стало набагато цікавіше. До того ж в Україні ще зберігається традиція класичних оперних постановок. На Заході це такий модерн, що людина часто й не розуміє, що відбувається на сцені. На жаль, це вже перейшло певні рамки, кордони. І мені дуже шкода, тому що там опера дуже багато втрачає. А тут ще є та опера, як ми її уявляємо в класичному розумінні. Тотальний модерн в опері я вважаю невірним шляхом.

— У вас досить незвичний дует — ви і бандура. Хто тут первинний, а хто — другорядний?

— Моя оперна кар’єра почалася з бандури. Я почала співати через бандуру, тому лишити її не можу фізично, без неї не уявляю свого життя. І наш із нею дует я вважаю унікальним. Люди на Заході, не розуміючи жодного слова, цей інструмент сприймають із захопленням. Це дуже вражає, і я дуже тішуся з цього. Коли мене запрошують повторно, то просять обов’язково взяти з собою бандуру. До речі, зараз уже співаю не лише українські народні пісні, а й німецькі. Це ще така нова сторінка, яку я для себе відкрила: український народний інструмент у поєднанні з німецьким фольклором звучить дуже логічно.

— Кажуть, що ви навіть на вступні іспити приїхали з бандурою?

— Так, і цей інструмент був відразу прийнятий дуже добре. У вимогах було написано, що можна заспівати один твір у власному супроводі, от я і взяла бандуру. Мабуть, був певний ризик, адже бандура відома лише в Україні, ніде більше у світі, як скрипку­ чи фортепіано, ви її більше не побачите (окремі винятки, звісно, — родини емігрантів). Дуже шкода, що цей інструмент, з таким чарівним звучанням, звучить так мало. Але тепер ось я її пропагую в Німеччині. І німці, з їхньою стриманістю, з їхнім відомим небажанням демонструвати свої емоції, просто плачуть, коли чують бандуру.

Кіно, футбол та Ольга

— Олю, вас часто запрошують на різні офіційні чи культурні події, які Україна влаштовує в Німеччині...

— Так, і я залюбки беру в них участь. З першого року, як я приїхала до Німеччини, почала тісно працювати з українським посольством. За цей час уже помінялися три посли і я дуже рада, що наша співпраця триває. Коли проходив Чемпіонат світу з футболу, мій портрет висів на центральній площі, я презентувала Україну, яка також брала участь у цій першості. А коли проходив кінофестиваль у Берліні — був величезний прийом у центральному готелі міста, де я виступала.

— То ви в Берліні вже маєте неабияку популярність...

— Не знаю, як, але мене знаходять і поза посольством. Я співаю на дуже багатьох заходах, пов’язаних з Україною та Німеччиною.

— Де вас можна почути найближчим часом?

— Найближчим часом — відпустка. А на початку вересня наше посольство організовуватиме великий прийом, куди будуть запрошені всі посольства, що працюють у Німеччині — я там співатиму.

— Чи плануєте фіксувати свою творчість на диску?

— Планую. Дуже хочу зробити альбом, в якому поєднати бандуру й оперу. В Україні це навряд чи можна назвати чимось неймовірним, адже багато наших бандуристок мають оперні голоси. А для Заходу це справді нове. Хочу записати цей альбом, а також альбом, де українські народні пісні звучатимуть у джазовій обробці. Цікаво показати українську музику в такому ракурсі. Хоча цим теж займаються, але, знаєте, один співак ніколи не повторить іншого співака. Я тут теж маю своє бачення і думаю, що воно сподобається іншим.

— Коли ми почуємо джаз під бандуру та ще й в оперному виконанні?

— Гадаю, вже восени.