Хіч та Альма — одна сатана

Хіч та Альма — одна сатана

За спиною кожного успішного чоловіка стоїть розумна жінка. Підтвердження цих слів Коко Шанель кожен із нас зустрічав неодноразово — у житті, в історії, в книгах... Нова картина Саші Джервасі «Хічкок» у цьому контексті звучить особливо виразно, цю теорему по відношенню до своєї дружини Альми у муках і терзаннях доводить сам Альфред Хічкок. Генію, якому аплодували мільйони і який протягом своєї кар’єри неабияк збагатив Голлівуд, це зізнання далося нелегко.

«Непогано, дідусю!»

«Непогано, дідусю!»

Після чотирьох частин «Міцного горішка» продюсерам цього проекту довелося добряче постаратися, аби в п’ятому фільмі планка видовищності, інтриги, іронії та резонансу історії про героя Джона Макклейна не опустилася ні на сантиметр. Незважаючи на солідний бюджет — 125 мільйонів доларів — доводиться констатувати: програму–максимум команді проекту виконати не вдалося. Простенький сценарій, мішанина з трупів та понівечених авто, вибухи й погоні на шаленій швидкості... Хоча, звісно, шанувальники саме такого кіно тут без проблем зарядяться емоціями. Сама ж картина, що цілком підпадає під визначення «одна з багатьох», тримається саме на харизмі Брюса Вілліса...

«Зміст акторської професії — у красивій ілюзії...»

«Зміст акторської професії — у красивій ілюзії...»

Одного разу випадково підслухала, як мама пояснювала своїй доньці–підлітку значення вислову «імпозантний мужчина». «Розумієш, це такий високий, красивий, талановитий, галантний, харизматичний чоловік із шармом, — зі знанням справи розповідала жінка. — Ну, як Хостікоєв». Віддаючи належне її сумлінному ставленню до батьківських обов’язків — не відмахнулася, не сказала, що зарано тобі, доню, таким цікавитися, — мушу визнати, що отого «як Хостікоєв» було б достатньо. Анатолій Хостікоєв має чимало відзнак і нагород (народний артист України, лауреат Національної премії імені Шевченка, кавалер ордену «За заслуги»...) При цьому він так само має шалену популярність, бо володіє надзвичайним магнетизмом, якому неможливо не піддатися і який забезпечує Анатолієві Георгієвичу творчу унікальність. Яка, у свою чергу, примушує нас, шанувальників його таланту, слідкувати за афішами, вишуковуючи нові вистави за його участю.

«Музика — як ріка, а її позагачували греблями...»

«Музика — як ріка, а її позагачували греблями...»

Що первинне — музика чи спів? На відміну від схожої дилеми про курку та яйце, тут, на перший погляд, наче все зрозуміло. Музику вигадала людина, яка перед тим, імовірно, щось мугикала собі під ніс, значить, первинним є спів. «А як же шум вітру чи моря — звуки природи, які композитори сьогодні активно використовують у своїх творах?» — розбиває вщент мою теорію відомий дослідник народної української музики Михайло Хай. У своїй монографії «Музично–інструментальна культура українців (фольклорна традиція)», яка цьогоріч претендує на Шевченківську премію, він дослідив понад сто музичних інструментів.

«Знедолені». Альтернативна реальність

«Знедолені». Альтернативна реальність

«Знедолені» — з тих небагатьох кінострічок, про які говорять «приречена на успіх» задовго до знаменного дня, коли на знімальному майданчику режисер уперше прокричить «Мотор!» Першим приводом для такого прогнозу був, звісно, знаменитий роман Віктора Гюго про кохання на тлі революційної Франції позаминулого століття. Другим — той факт, що театральний мюзикл «Знедолені» переглянуло майже 60 мільйонів людей в 42 країнах світу... (Висловлюючись мовою кінопродюсерів, кращого промо годі було й бажати). Команда проекту також давала зрозуміти, що картині не уникнути тріумфу: режисер — оскароносний Том Хупер («Король говорить»), у головних ролях — Х’ю Джекман, Рассел Кроу («Гладіатор», «Ігри розуму»), Енн Хетевей («Диявол носить Prada», «Темний лицар»), Аманда Сейфрід («Мама Міа!»), Едді Рейдмейн («Сім днів і ночей з Мерилін»), Хелена Бонем Картер (фільми «поттеріани»), Саша Барон Коен («Хранитель часу», «Диктатор»)... Бюджет картини у понад 60 мільйонів доларів мав стати контрольним пострілом у будь–які сумніви з приводу успішності картини. А музика Клода–Мішеля Шонберга обіцяла масу естетичного задоволення меломанам.

Земне тяжіння за Стефаником

Земне тяжіння за Стефаником

Режисер Дмитро Богомазов називає Василя Стефаника крутим автором. Визначення, звісно, дещо сленгово–сучасне, але влучне і живе. Бо саме з таким письменником постановникові працювати комфортно і ... неспокійно водночас. Він вимагає максимальної концентрації над кожним рядком тексту, над кожною думкою, захованою у лабіринті метафор та образів. Нову виставу на Камерній сцені театру імені Франка Дмитро Богомазов вирішив ставити у форматі альманаху, об’єднавши ідеєю та концепцією дев’ять новел Василя Стефаника («У корчмі», «Сама саміська», «Вечерня година», «Святий вечір», «Май», «Сон», «Сини», «Гріх», «У нас все свято»). Назвавши свій спектакль Morituri te salutant («Ті, хто йдуть на смерть, вітають тебе»), режисер розпочав сходження до означених Стефаником висот. Творчих і моральних. Для більшості сучасників та нащадків письменника ці вершини залишаються нескореними. Але про те, щоб колись таки осягнути ті «сотні метрів над рівнем моря», треба принаймні мріяти.

Мрія про «Чайку»

Мрія про «Чайку»

Передмова до цієї вистави — сумна і життєствердна водночас. Спектакль задумував ще Богдан Сильвестрович Ступка, який минулої весни зателефонував режисерові Валентину Козьменко–Делінде і сказав: «А давай зробимо нашу «Чайку». Він же мав грати одну з головних ролей — Петра Миколайовича Соріна, брата Аркадіної. Ступки–молодші — Треплєва (Дмитро) та Тригоріна (Остап). А коли Богдан Сильвестрович полишив цей світ, франківцям навіть на думку не спало покласти проект до шухляди з написом «Мрії, що не здійснилися». Минулої суботи в Українській драмі давали прем’єру «Чайки», в програмці спектаклю зазначено: «Пам’яті Богдана Ступки».

Жорсткий клінч учителя та учня

Жорсткий клінч учителя та учня

Народний артист СРСР Армен Джигарханян — один iз небагатьох флагманів найкращих часів радянського кінематографа, що не розгубив своєї шаленої популярності і в наші дні. 78–річний актор, який зіграв у понад трьохстах фільмах, за що був удостоєний відповідного запису у Книзі рекордів Гіннесса, сьогодні увесь свій час віддає Московському драматичному театру під керівництвом Армена Джигарханяна. Вистава «Театр часів Нерона і Сенеки» режисера Дмитра Ісаїчева, яку кияни зможуть переглянути на сцені Театру імені Франка сьогодні та завтра, датована 2011 роком.

Тремтіть від страху — казка починається

Тремтіть від страху — казка починається

Авторами першого літературного варіанту німецької легенди про брата й сестру Ханселя та Гретель були брати Грімм. З їхньої легкої руки ця містично–детективна історія ось уже двісті років тримає увагу не лише дітлахів, а й представників різних мистецьких жанрів, які регулярно намагаються якщо не переповісти сюжет на свій лад, то принаймні відштовхнутися від нього, надихнутися ним, створюючи щось оригінально–жахливе. Багато років до неї придивлявся і режисер та сценарист Томмі Віркола, найвідомішим фільмом якого до сьогодні вважали зомбі–комедію «Мертвий сніг».