Дискусії з приводу статевих переваг або ж недоліків у тій чи іншій професії — явище цікаве й суперечливе. Візьмемо до прикладу режисуру. Хтось вважає, що цей фах жінкам суворо протипоказаний. Хтось, навпаки, переконаний: тонка душевна організація жіночої натури зможе прислужитися виставі людській, до того ж, жінки–режисери не так часто страждають надмірною професійною самозакоханістю, на відміну від колег чоловічої статі. Професійна кар’єра молодої режисерки Тамари Трунової, безумовно, додасть аргументів прихильникам жіночої режисури. Учениця Едуарда Митницького поставила кілька успішних вистав у Театрі драми і комедії («Том Сойєр», «Пасажир у валізі») та інших театрах, отримала «Київську пектораль», минулого року перемогла на фестивалі молодої режисури... А нещодавно на Малій сцені Театру драми і комедії презентувала нову виставу, чорну комедію з елементами абсурду «Дві дамочки у бік півночі» за п’єсою сучасного французького драматурга П’єра Нотта (2008–го ця п’єса була визнана кращою у Франції). На тему життя і смерті автор вирішив поглянути очима двох сестер постбальзаківського віку (навіть постпостбальзаківського, оскільки одній — 55, а другій — 60 років), які подорожують iз прахом своєї матері. Тамара Трунова пішла далі й на ролі немолодих жіночок запросила красенів–чоловіків у, як говорив Карлсон, у повному розквіті сил — Віталія Салія та Михайла Кукуюка.

Світову прем’єру сиквелу «GI JOE. Атака кобри–2» відсунули аж на рік. А все через те, що готову картину треба було конвертувати у 3D. Як жартують кіношники, зняти фільм за місяць, а потім ще рік витратити на постпродакшн — зараз це нормальна практика. Хай там як, але команда проекту переконана, що нова «Атака» буде не менш успішною за попередню, яка вийшла в 2009 році й у світовому прокаті зібрала більше 300 мільйонів доларів.

Позавчора в Театрі імені Франка вітали нових лауреатів мистецької премії «Київська пектораль». Щоправда, визначення «нових» у даному випадку виглядає не дуже коректно, оскільки добра половина з тих, хто того вечора підіймався на сцену, вже має у своєму активі одну чи й кілька «Пекторалей». Цю відзнаку у нас вручають із 1993 року, в окремих номінаціях часто конкурують одні й ті самi люди, а тому неважко було спрогнозувати, що і нині урочиста церемонія пройде під гаслом: «Ба, знайомі все обличчя!»

За свої п’ятдесят актор Олексій Богданович устиг багато. Зіграв десятки ролей у театрі та кіно, отримав звання народного артиста України, став одним із наймолодших лауреатів Національної премії імені Шевченка... Завтра він прийматиме вітання з ювілеєм, який є всього лише «комою» на життєвому шляху, бо попереду — нові ролі, творчі відкриття і ...нові сумніви. «Сумнів дає можливість зростати, — вважає Богданович. — Не зупинятися на тому, що ти вже зробив. Можна було б лягти у гамаку і тішитися, що тебе люблять, цінують, «на тебе» ходять. Але як тільки ти розслабишся — кінець!»

Підлітки 12–16 років — це та вікова категорія, яка для театру наче не існує. За дуже рідкісними винятками театр цих тiнейджерів не бачить упритул. Із дитячого репертуару вони вже виросли, до дорослого ще не доросли... Чи не єдина можливість для них потрапити до театру — це вистави за творами, що входять до шкільної програми. І то лише за умови, що небайдужа вчителька з української літератури організує їм культпохід на «Кайдашеву сім’ю», а сумлінна викладачка «зарубіжки» поведе на щось за Шекспіром. Оскільки самі вони навряд чи одного прекрасного дня вирушать за маршрутом «дім—театр». У них зараз інші маршрути, що пролягають через клуби, дискотеки, кінотеатри.

На Олександру Мариніну я «підсіла» завдяки метро. Година чистого часу у підземці щодня, за винятком вихідних, — ну треба ж її чимось заповнювати. Можна, звичайно, прихопити із собою Пруста, Толстого чи Маркеса. Але у мене так не виходить. Таку літературу я волію читати не у переповненому вагоні метро, а у, м’яко кажучи, більш інтимному інтер’єрі.

У неділю в Національній опері відбулася світова прем’єра музичного твору «Страсті за Тарасом», де в єдине ціле об’єдналися симфонічна музика, академічна капела та сучасний балет. Ініціатором такої мультижанрової пошани пам’яті Шевченка став Благодійний фонд «Велика родина». А до реалізації цієї ідеї долучилися провідні українські митці та колективи. Автор лібрето та режисер–постановник — Василь Вовкун, автор музики — Євген Станкович. «Страсті за Тарасом» прозвучали у виконанні Національної заслуженої академічної капели України «Думка» (художній керівник та головний диригент — народний артист України Євген Савчук) та Національного заслуженого академічного симфонічного оркестру під управлінням народного артиста України Володимира Сіренка. У виставі також взяли участь артисти балету Art–group J.A.M. (балетмейстер — Вікторія Мартинова). Читець — заслужений артист України Євген Нищук (у якого, до речі, з Кобзарем уже давно склалися добрі особисто творчі стосунки — саме Нищук виконує роль молодого Тараса Шевченка у відомій черкаській постановці Сергія Проскурні, завершення якої планується наступного року).

Нова прем’єра в Молодому «Гоголь­моголь з двох яєць» прицільно влучила у наше сьогодення. Як повідомила «розвідка із­за лаштунків», цей спектакль за п’єсою Миколи Ердмана «Самовбивця» народжувався не просто. Починав його один режисер. Потім «Самовбивця» ввірили Олександрі Меркуловій. Прем’єру призначали на одну дату, згодом перенесли на кілька тижнів... Але врешті­решт глядачам презентували виставу, головні меседжі якої, не зважаючи на те, що дія відбувається в Москві майже сто років тому, наче скопійовані з нашої сучасності. Адже й сьогодні причин для того, щоб запанікувати і впасти у розпач, предостатньо. Як і людей, які намагаються слабкодухість ближнього свого обернути собі на користь...

Молоді режисери в українському театрі — персони ледь не ефемерні. Чи не всі, хто зараз випускає вистави, люди середнього або й старшого вiку. А де ж випускники режисерських факультетів? У відповідь на це запитання знизували плечима як їхні вчорашні педагоги, так і старші колеги. Минулого року ця ситуація бодай трішки прояснилася. З нагоди ювілею Леся Курбаса у Білій Церкві наприкінці квітня пройшов фестиваль молодої режисури, на якому були презентовані 13 вистав, поставлених на сценічних майданчиках Білої Церкви, Вінниці, Києва, Луцька, Сімферополя та Харкова режисерами віком до 33 років. Тоді зі сцени театру імені Саксаганського лунали урочисті обіцянки як від влади, так і від організаторів, що цей фестиваль стане постійним. Сьогодні минулорічна впевненість виглядає вже не так переконливо...

Учора в Порту розпочався фестиваль «Фанташпорту», на якому відбудеться світова прем’єра нової стрічки Ігоря Подольчака Delirium (сам показ запланований на 4 березня). Фільм заявлений у конкурсній програмі «Тиждень режисерів», серед конкурентів Подольчака в цій номінації — корифеї світового кінематографа Такасі Мііке, Кім Кі Дук та інші... Свого часу саме цей кінофорум презентував знакові для світового кіно стрічки «Дзеркало» Тарковського, «Сканери» Кронненберга, «Лабіринт Фафна» Гільйєрмо дель Торро, «Куб» Вінченсо Наталі, звання лауреатів «Фанташпорту» отримували Ларс фон Трієр, Педро Альмодовар, Денні Бойл... До Португалії Ігор Подольчак не поїхав — представляти картину вирушив продюсер Ігор Дюрич. Сам же режисер має інший клопіт — незабаром стартують зйомки його нової стрічки...