«У мене зараз інші пензлики»

26.02.2013
«У мене зараз інші пензлики»

Ігор Подольчак.

Учора в Порту розпочався фестиваль «Фанташпорту», на якому відбудеться світова прем’єра нової стрічки Ігоря Подольчака Delirium (сам показ запланований на 4 березня). Фільм заявлений у конкурсній програмі «Тиждень режисерів», серед конкурентів Подольчака в цій номінації — корифеї світового кінематографа Такасі Мііке, Кім Кі Дук та інші... Свого часу саме цей кінофорум презентував знакові для світового кіно стрічки «Дзеркало» Тарковського, «Сканери» Кронненберга, «Лабіринт Фафна» Гільйєрмо дель Торро, «Куб» Вінченсо Наталі, звання лауреатів «Фанташпорту» отримували Ларс фон Трієр, Педро Альмодовар, Денні Бойл... До Португалії Ігор Подольчак не поїхав — представляти картину вирушив продюсер Ігор Дюрич. Сам же режисер має інший клопіт — незабаром стартують зйомки його нової стрічки...

 

«Цікавлять не стільки актори, як типажі»

— Цей фільм я замислив досить давно, — розповідає Ігор Подольчак. — Практично, працював паралельно над Las Meninas та літературною основою для Delirium. Після завершення першої картини відразу ж, чи не в наступний день, почав підготовку до зйомок Delirium. Сценарій до цієї картини я писав за мотивами повісті українського журналіста та письменника Дмитра Білянського «Індуктор». На визначенні «за мотивами» хочу наголосити особливо, оскільки від оригінального тексту я відійшов дуже далеко. Знімати почали у 2008–му, дозйомки робили в 2010–му. Майже два роки ви­тратили на постпродакшн. Це зумовлене тим, що кіно авторське, некомерційне, треба було якось шукати кошти. Словом, фінансової можливості прискорити цей процес ми не мали, тому все так затягнулося.

— Якщо проаналізувати акторський склад Delirium, то аматорів тут значно більше, ніж акторів професійних...

— Мене цікавлять не стільки актори, як типажі. І для цього фільму я шукав людей, які б відповідали моїм уявленням про того чи іншого персонажа. Не дуже зважав на те, чи має людина, яка належить до потрібного мені типажу, диплом професійного актора. У цьому фільмі жіночі ролі грають професійні актриси Леся Войневич, Ольга Горбач та Ольга Бакус, а чоловічі — актори непрофесійні (Володимир Химяк, Іван Костенко, Василь Костенко і Петро Рибка). Шукав їх через інтернет, у модельних агенціях... Розповсюдили інформацію про кастинги — деякі люди виходили на нас самі.

— Чи підтримала вас держава у цьому проекті?

— Ні. Але ми з таким проханням до держави і не зверталися. Що стосується третього фільму, то буде частково державне фінансування. Ми представляли свій проект на пітчінгах, отримали позитивний результат. Сподіваюся, що зйомки почнемо вже цього року. Робоча назва цієї картини — «Доміно», це за мотивами роману Андрія Бєлого «Петербург». Там також ми вже далеко відійшли від самого «Петербурга», навіть час уже буде не той, що у Бєлого... Але основна проблематика, яка цікавила письменника і близька мені, залишається: це сімейні відносини в соціальній проекції. А у Delirium ми вкладали свої гроші та гроші наших друзів. Орієнтовний бюджет картини — 850 тисяч євро. Точно підрахувати неможливо. Я і ще певні люди працювали безкоштовно. Потім сам сидів і займався постпродакшном. Хтось зі знайомих допомагав не грошима, а своїми силами. Так, композитор безкоштовно написав музику.

«Перспективи прокату песимістичні...»

— А чому світову прем’єру української картини вирішили влаштувати за кілька тисяч кілометрів від України?

— Це не зовсім наше рішення — ми розсилаємо копії по різних фестивалях, і так сталося, що Delirium обрав саме цей фестиваль. Чому не в Україні? Ну, якщо чесно, тут питання амбіцій. Кожен автор хоче, щоб його фільм прозвучав на найкращому, найвідомішому, найпрестижнішому фестивалі. В Україні, на жаль, таких немає. «Молодість» — але це моя власна думка, не хочу нікого образити, — з фестивалем у Португалії порівнювати не можна. Українську ж прем’єру ми плануємо на Одеському кінофестивалі. Після цього спробуємо організувати якийсь прокат. Хоча перспективи прокату песимістичні...

— Тобто бодай частину вкладених у цю стрічку грошей ви повернути не плануєте?

— Ні. У цьому сенсі у нас немає жодних ілюзій. Бо маємо досвід першого фільму Las Meninas. Ця стрічка мала обмежений прокат, на жаль, це якраз збiглося зi «свинячим» грипом, коли кінотеатри майже не працювали. Ми прокатали Las Meninas тиждень, показали його в Києві, Кривому Розі, Дніпропетровську й Харкові. Але ті поодинокі кінотеатри, які погодилися з нами співпрацювати, показували стрічку один раз у день пізно ввечері. Las Meninas мав приблизно такий самий бюджет, як і Delirium, з нього повернули аж вісімсот гривень.

— О, солідна сума!... Особливо, якщо зауважити, що прем’єра цього фільму відбулася також на одному з найпрестижніших кінофестивалів — Роттердамському, а потім він брав участь ще у понад двадцяти кінофорумах. Факт залишається фактом: між фестивальним та масовим кіно наша публіка й досі обирає останнє... А що ж вас, у такому разі, стимулює до нових фільмів?

— Я художник, так живу, так себе мислю. Це сенс мого життя, як би пафосно це не звучало.

«Кіно — такий процес, який повністю забирає увесь твій час, сили, емоції»

— Ігорю, ви, художник за фахом, стали режисером. Після двох фільмів відчуваєте себе частиною української кіноспільноти?

— Мені важко відповісти на це запитання, бо українське сучасне кіно я не дивлюся. Як і російське. Воно мені ідеологічно далеке. Те, що виробляється зараз в Україні і має певний розголос у світі — ті ж короткометражки, що отримали відзнаки на фестивалях, — воно в такому соціальному тренді, який мене не цікавить у принципі. Це мої власні уподобання. Не буду зараз говорити про рівень чи формат цих стрічок — вони мені не цікаві, насамперед за своїм змістом. Мені близьке художнє кіно. Художнє не як жанр, а як художнє від слова «художник». Серед іноземних режисерів мені подобається Лео Каракс, ранні фільми Романа Поланськи, подобається Лінч...

— Чи вистачає у вас зараз часу для образотворчого мистецтва?

— На жаль чи на щастя, не вистачає. Кіно — це такий процес, який повністю забирає увесь твій час, сили, емоції.

— То до пензликів сьогодні вас узагалі не тягне?

— А у мене зараз інші пензлики. Я намагаюся реалізувати все, що можу і вмію, в кіно. Кіно дає таку можливість. Воно розширило мої перспективи. Не хочу хвалитися, але я був досить успішним художником: 150 міжнародних виставок, 25 лауреатських звань... Тобто все йшло нормально. Але якось я відчув: усе, що я міг сказати у живопису, я сказав. І хочеться говорити вже іншими засобами. А кіно — це такий вид мистецтва, де зображення не лише існує, а ще й рухається, а ще ж є звук, світло... Тобто у мене як у художника тут набагато більше інструментів для самовираження.

— Ви так захоплюєтеся кіномистецтвом та його можливостями, тоді як британський режисер Пітер Грінуей категорично наполягає на протилежному: кіно померло!

— Цю тезу Грінуей проголошує вже добрих двадцять років. І знімає чимдалі, тим більш традиційне кіно, як не дивно. Хоча частково я з Грінуеєм згодний. І намагаюся працювати тією кіномовою, яка не належить до загальних трендів голлівудського чи соціального кіно. На мій погляд, ці фільми дуже традиційні і дуже примітивні. Один любить другого чи навпаки — у різних інтерпретаціях. У мене ніхто нікого не любить. У мене ходять божевільні люди по якихось лабіринтах часу й простору... Кіно для мене — це ще й інструмент розібратися у самому собі.

 

ДОСЬЄ «УМ»

Ігор Полольчак

50 років.

Народився у Львові.

Закінчив факультет інтер’єру та обладнання Львівського державного інституту прикладного та декоративного мистецтва (тепер Львівська національна академія мистецтв).

Художник, сценарист, кінорежисер, куратор сучасного мистецтва. Учасник та лауреат численних художніх міжнародних виставок в Україні та за кордоном.

У 1991 році разом з Ігорем Дюричем та Романом Віктюком заснував творче об’єднання «Фонд Мазоха», яке відзначилось низкою провокаційних мистецьких акцій у період iз 1994 по 2004 рік у Великій Британії (2001, «Кращі художники XX століття»), в Україні (2001, «Бренд Українське» (куратор — Єжи Онух); 2000, «Останні гастролі в Україні»; 1998, «Бєспредєл с/мазохизма»; 1995, «Свіжі газети для...» (куратор — Марта Кузьма); 1994, «Мавзолей для Президента»; 1993, «Мистецтво в космосі»), Росії (1997, «Бєспрєдєл гуманізму» (Владивосток, співпродюсери: Дмитро Куліков та Тимофій Сєргєйцев); 1995, «Останній єврейський погром» (Москва, Галерея Гельмана)) та Німеччині (1995, «З Днем Перемоги, пане Мюллере», Берлін).

У режисерскому доробку дві повнометражні художні картини: Las Meninas (2008), Delirium (2012).