Мислитель,

Аналізуючи колоніальну політику російського імперського тоталітаризму/фашизму, геніальний філософ і Мислитель, дисидент-політв’язень совєтських таборів Юрій Васильович Бадзьо (1936–2018) виявив  закономірний характер московських воєн проти України. Це відкриття він зробив на основі фундаментальної критики цієї  політики  у безсмертному трактаті «Право жити: Україна в складі СССР, людина в системі тоталітарного соціалізму» (К.: Таксон, 1996). Цим твором він заслужив почесне місце у когорті видатних сучасників, які також вели непримиренну боротьбу проти тоталітаризму і фашизму: чех Вацлав Гавел (1936–2011), поляк Адам Міхнік (1946 р.н.), угорець Дьєрдь Конрад (1933–2019), німецько-американська мислителька Ганна Арендт (1906–1975), австро-британський філософ Карл Поппер (1902–1994), російський вчений-демократ Андрій Сахаров (1921–1989). 

Бадзьо не раз попереджав українське суспільство про величезну небезпеку з боку модерної РФ, в якій, особливо з приходом до влади диктатора Путіна (1999), запанувала колоніальна філософія відродження СССР-2. Мислитель бачив її сутність у перманентній війні задля закабалення та знищення українців. Навіть те, що багатьом здавалося миром у стосунках між Україною та РФ, насправді було тільки ширмою, за якою ховались певні форми гібридної війни рашистів.   

На основі аналізу Мислитель встановив, що колоніальна політика російського імперського тоталітаризму/фашизму в Україні має дві опції: відверто завойовницьку й геноцидну, з одного боку, та нібито мирну і дружелюбну – з другого. Завойовницька мета полягає у відкритому збройному нападі на Українську державу, яку рашисти розглядають як свою непокірну провінцію. Реалізація цієї мети відбувалася протягом двох періодів: 1917–1955 років і від 2014-го до нині. 

Перший період включав кілька складових:

а) у 1917-1921 роках Москва вела війни проти УНР, Українського гетьманату Павла Скоропадського та Директорії на чолі зі Симоном Петлюрою.  «Українська держава початку минулого століття загинула внаслідок війни комуністичної Росії проти нас», – писав Бадзьо тоді, коли такий висновок ще не був очевидним; 

б) у 1920-х роках червона армія разом зі спецорганами проводила воєнні операції проти українського повстанського руху переважно в Центральній Україні (Холодноярська республіка тощо);

в) у 1940-1950 роках СССР здійснював воєнні та спецоперації проти ОУН-УПА переважно на Заході України.

Другий період – це сучасний етап  завойовницької війни РФ проти України, що триває понад 12 років. Він вказує на те, що в рашистській філософії  перманентна війна – це нормальне явище, яке може розвиватися стільки, скільки існуватиме російський фашистський режим.   

На цьому фоні період відносно «мирного», «дружелюбного» розвитку відносин між РФ та Україною можна також поділити на дві частини. Перший –   перебування колоніальної Української ССР у складі СССР (1956–1991) роки; другий – постколоніальний період розвитку незалежної України (1991–2013). В обох випадках РФ застосовувала проти України методи гібридної війни. Зокрема, в колоніальний період такими були інформаційна цензура, мовна та культурна асиміляція (русифікація), спецоперації проти дисидентів тощо. У постколоніальний період російські нафтові та газові війни були ключовим методом економічної та геополітичної гібридної агресії, спрямованим на обмеження суверенітету України, підрив її економіки та шантаж перед європейськими партнерами. 

Аналізуючи суспільно-політичний стан РФ Бадзьо виходив з того, що виховане протягом століть в дусі «общерусского единства» тамте населення «й досі не уявляє собі державного існування без України і Бєларусі». Це звичайний рудимент колонізаторського мислення росіян, що перекочувало з досовєтської в совєтську, а потім і в постсовєтську епоху та стало основою філософії войовничого путінізму-рашизму сьогодні. 

Після розпаду СССР  російський імперський тоталітаризм/фашизм вдався до колоніальних воєн в Придністров’ї, Чечні, Грузії. Стосовно незалежної України, то cаме тут, вважав Мислитель  «передня й вирішальна лінія боротьби  всіх антиукраїнських сил проти державності нашого народу; з боку Росії, зокрема, – за повернення статусу фактичної імперії». Тому поки Україна тримає фронт проти рашистської воячини, РФ не може знищувати незалежність ні Молдови, ні Вірменії, ні інших постсовєтських республік. 

Від початку офіційних відносин між Україною та РФ  у 1917 році війна для росіян стала основним, а часом і єдиним методом регулювання стосунків з українцями. Ця війна змінювалась в залежності від суспільно-політичних обставин часу; збройні конфлікти між Україною та РФ могли чергувалась з відносно мирними періодами відносин між ними. Проте в той же час діяла політична закономірність: як тільки Україна робила спроби вийти з-під реального впливу Москви, її негайно спіткала чергова війна. Поряд з класичною війною РФ використовувала і використовує проти України превентивні, ресурсні та інші війни. 

Мислитель писав: «Комуністичні, ленінсько-сталінські в Україні, як і репресії попередніх століть, – це насправді російська війна проти нас». У 1939 та 1945 роках масовий терор імперської влади СССР проти українських політичних і культурних середовищ Галичини і Закарпаття були лише формою превентивної війни проти потенційних противників колоніальної політики російського імперського тоталітаризму/фашизму. Нині подібна практика застосовується проти українців на тимчасово окупованих РФ територіях, тобто на окупованих територіях війна не закінчилась. 

Поряд з відкритими колоніальними війнами проти українців Росія застосовувала і все більше застосовує т. зв. ресурсні війни, коли зброєю проти українців виступають певні ресурси: продовольство, енергетика, вода, житло, транспорт тощо. Першою такою війною був організований російською імперською владою Голодомор, тобто використання дефіциту продовольства як зброї проти мільйонів українців. Бадзьо підкреслював: голод «в Україні 1932–1933 років, організований московським керівництвом ВКП(б), був національною війною російської імперії проти українського народу». 

Фактично, Мислитель означив Голодомор як різновид окремої ресурсної війни російського імперського тоталітаризму/фашизму проти України і саме такий підхід до цієї трагедії  є особливо актуальним. Сьогодні РФ, не маючи особливих успіхів на фронті, посилює масштабні ресурсні війни проти українського народу для позбавлення його води, житла, енергетики, транспорту тощо. Мета агресора – створення гуманітарної кризи, дестабілізації тилу та виснаження народу. 

«Мирна» колоніальна політика Росії, з погляду Мислителя, виглядала досить специфічно. Насправді це була гібридна війна, а не справжній мир. «Те як ставиться Росія до України, до українського народу та його державності, професійною мовою  (військовою) має точну назву: позиційна війна». Попри те, що у 1997 році Україна навіть підписала договір про дружбу з РФ, на що Бадзьо зреагував різко негативно: нам потрібен інший договір – про ненапад. Рашистські плани «мирного» завоювання України двічі зруйнував український народ шляхом Помаранчевої революції 2004 року та Революції Гідности 2013-2014 років й тим самим зупинив сповзання України до рівня колоніальної Бєларусі.

Концепції «мирного» завоюванню України з боку РФ Мислитель протиставив ідеологію «української правди», тобто боротьби за реально незалежну Україну, виходячи з того, що «українці в СССР живуть в умовах  тотального національного гноблення, зазнають постійного переслідування і репресій  з боку російських великодержавних шовіністичних сил… Це життя в умовах ідеологічного етноциду, політичної безправности, культурної вторинности, духовної незабезпечености». 

Отже, в часи «мирного» російського колоніального панування (1956–1991)  Україна зазнавала систематичного політичного та ідеологічного насилля і це не могло не викликати в українців бажання опору. Наприкінці 1980-х років в Україні сформувався антиімперський, антикомуністичний визвольний рух, завдяки якому під революційним натиском народу, було проголошено українську незалежність і заборонено діяльність комуно-фашистської партії, носія імперської, окупаційної влади в Україні. Мислитель писав, що своєрідність українського національного питання полягало в тому, що державна незалежність, доки не здійснено глибокої всебічної деколонізації/українізації суспільства (це не тільки зміна назв площ чи вулиць), ще не означає української свободи, забезпечення людських, національних прав українців, історичних прав українського народу.   

Історична особливість української ситуації, вказував Мислитель,  полягала в тому, що з проголошенням незалежности ворог (окупант-завойовник) залишався на нашій території, і він не змирився з поразкою. Ба більше: певний час українська влада ставилась до реваншистів, як до рівноправного партнера суспільних відносин, – тобто відкривала їм конституційний шлях до… антидержавного перевороту або до можливого повернення країни в статус УССР. Бадзьо роками закликав виконавчу владу та національно-державницькі політичні сили усвідомити, що вони мають право і конституційно зобов’язані припинити антидержавну діяльність «п’ятої колони». Фактично це було зроблено спеціальним законом лише на початку повномасштабного вторгнення.

До думок Мислителя не завжди дослухались у владних кабінетах, а тому Україна аж до 2014 року не була готова до викликів і проблем, породжених колоніальною політикою РФ. Нині ідеї Мислителя про перманентну війну Росії проти України вже підтримують і розвивають й інші автори. Наприклад, журналіст і політичний аналітик Віталій Портников поширює цю концепцію аж на період Київської Руси, коли володимиро-суздальські князі вели війни за завоювання Києва. Найбільш трагічним було його розорення у 1169 році Андрієм Боголюбським. За прогнозами фахівців, у т.ч. й Портникова, такий алгоритм відносин між РФ та Україною може тривати доти, поки Україна не вступить в Європейський Союз, а в Росії не зміняться покоління, які забудуть про Україну, як частину їх імперії.

Ідеї Мислителя про перманентну війну та фіктивну відмінність між «немирною» і «мирною» колоніальною політикою російського імперського тоталітаризму/фашизму в Україні  дає її владі серйозний козир для політико-дипломатичного наступу на позиції РФ.  Юрій Бадзьо завжди був переконаний, що «ми переможемо. Але за однієї умови: якщо усвідомимо, що ніякі об’єктні сили не створять нам гідне майбутнє за нас, що тільки воля до свободи буде вирішальною. Отож справа за нами».