Репортери

Ось книжка воєнного репортера з двадцятирічним стажем Артуро Переса-Реверте «Територія команчів» (Л.: Астролябія, 2024) про три роки його роботи під час Югославської війни (1991–1994). До того він побував чи не на всіх сучасних війнах; список конфліктів, які висвітлював – півтора десятки адрес. На Балкани поїхав уже не тільки журналістом: третій його роман – «Фламандська дошка» (1990) – став бестселером і висунув автора до грона кращих белетристів Іспанії. Невдовзі дона Артуро іменуватимуть «іспанським Дюма». Почасти через назву наступного роману «Клуб Дюма або тінь Рішельє» (1993), а головно через головну тему Переса-Реверте, котра уповні оприявниться в наступних творах: пригоди амбітних молодиків у світі жінок і воєн.

«Територія команчів» має підзаголовок «роман-репортаж». Обидва означення справедливі: романна структура у репортерському сторітелінгу. Причому адекватність репортажної складової така, що текст книжки було визнано за документ, на підставі якого (епізод, де описано вимушені маніпуляції з фінансовими звітами про відрядження) національна телекомпанія звільнила була Переса-Реверте (утім, невдовзі поновили – такому авторові можна простити багато). До речі, у згаданій історії відбилася загальна, багато ким описана ситуація абсурду – зіткнення цивільної бюрократії з воєнними реаліями. Пам’ятаєте, як у романі Віталія Запеки «Герої, херої та не дуже» (2025) до бойового підрозділу приїздить тиловий фінансист із перевіркою «правильного» списання патронів і гранат?

В іспанській книжці ще багато перегуків з українськими бувальщинами і проблемами. «В колишній Югославії було повно туристів вихідного дня», – пише про політиків і чиновників. У нас спектр мисливців за УБД ще ширший – з генштабістами включно. Герої роману упізнають їх безпомилково – це ті, хто ніколи не потикається на «територію команчів», як називали колеги Переса-Реверте кіл-зону. «Це місце, де інстинкт підказує зупинити авто й розвернутися. Місце спорожнілих доріг і спалених будинків, де, здається, завжди сутеніє, де ступаєш, притиснувшись до стіни, коли чуєш постріли звіддаля, і вслухаєшся у свої кроки по битому склі. Терени війни завжди всіяні битим склом. Територія команчів – це там, де хрускіт під черевиками і, хоч не бачиш нікого, знаєш, що за тобою стежать. Там, де не бачиш гвинтівок, але гвинтівки наведені на тебе».

У книжці згадані десятки відомих журналістів, що були на Балканах разом із Пересом-Реверте: іспанці, американці, французи, німці, шведи, італійці, аргентинці; відзначені Пулітцерівськими преміями і загиблі. До всіх ставиться з глибокою професійною і просто людською повагою, про всіх розповідає щось добре і повчальне. Звісно, трапляються винятки і серед медійників: хтось швидко повертається додому, не витримуючи стресу, а дехто так і не наважується ступити на територію команчів.

Хтось із «батьків» незалежної вітчизняної преси – Набока? Кривенко? – сказав, що журналісти, які десять років пишуть на якусь тему – готові кандидати на міністра у тій галузі. Перес-Реверте вважає, що багато хто з його проф-побратимів цілком могли бути президентськими радниками з питань воєнних конфліктів; цитує одного з них: «Ці дурні з європейських канцелярій не вивчають історію». І далі – про його прогнози, що геть розходилися з офіційною точкою зору: «Він до останньої коми передрік усе те, що трапиться на Балканах».

Воєнні журналісти стають аналітиками ще й через те, що заходять на територію команчів з різних боків, маючи «акредитації трьох сторін конфлікту  й ООН». Побачити на власні очі війну «з іншого боку» прагне більшість репортерів, але не всім щастить. В Югославії Перес-Реверте стикався на території команчів з усіма ворогуючими силами: із сербами, хорватами і хорватами-мусульманами.

Окрім цілком реальних персон, у книжці є два романні, типізовані персонажі: репортер Барлес і відеоператор Маркес. Перший раніше – на інших війнах – працював фотокореспондентом. Пережиті ризики спонукали його змінити профіль: «Хай краще хтось інший переймається світлинами» (або, як сказав хтось з реальних фотокорів, «краще не зробити одного фото, аніж зробити останнє»). Тепер він оглядач-аналітик.

Напарник – протилежність: «Ним керував суто інстинкт мисливця: його цікавило лише спіймати мить». Власне – людина війни. «Щоразу як Маркес з’являвся в редакції, люди шарахалися і мовчки дивилися на нього. Не тому, що він був на війні. Він сам був подобою війни… У Мадриді в Маркеса була жінка і дві доньки, яких він бачив один місяць на рік, і вже через двадцять днів цього місяця ставав таким нестерпним, що його власна сім’я радила йому сідати на літак і забиратися на якусь війну… Іноді Маркес здавався йому самураєм, понурим і самотнім, якому досить самого себе й якому не потрібен більше ніхто в усьому світі». Навколо нього навіть виникали байки, як-от: «Розказували, що якось у В’єтнамі він наполіг, аби засудженого до страти в’єтконґівця, всього в чорному, розстріляли перед стіною світлого кольору, щоб зображення вийшло виразніше. Якщо його все одно мають убити, – мов би сказав Маркес, – то хай хоч якась з нього буде користь».

«Територія команчів» – захоплива книжка, як інформативно, так і сенсово. Щодо першого: дізнаємося, наприклад, що послуги фіксера (місцевий провідник-перекладач) – 130 доларів на день. Порівняйте із зарплатами бійців ЗСУ. Щодо другого – бодай така метафорична нотатка: «Природа війни ось у чому: кілограми, кілограми і тонни уламків металу, що розлітаються навсібіч».

Ще один неординарний зарубіжний погляд на війну – книжка Джей Ті Блетті «Плем’я війни. Спогади з Афганістану, Іраку, України» (К.: Комора, 2025). Офіцерка армії США, випускниця академії у Вест-Пойнті. Фотографувала ще під час служби на двох війнах і дійшла висновку (як Барлес з іспанської книжки), що це вельми ризиковані «фотоавантюри». Та «після демобілізації, коли перше запаморочення від вільного цивільного життя минуло і мій мозок нарешті налаштувався на пошуки відповідей», – знову взялася за камеру і поїхала в Україну. Знову фотографувала – «світ, у якому все може вмить змінитися. Де мені постійно нагадують, що те уявне неможливе в будь-яку секунду може стати реальністю». Волонтерила, займалася адаптативними практиками.

Тут багато спільного з попередньою книжкою. Починаючи від труднощів з акредитацією та жорсткої опіки пресслужб, від якої доводилося таємно втікати, аби потрапити туди, куди хотіла. Ба більше: зіткнулася з витоком нібито конфіденційної персональної інформації, яку подавала командуванню. Якось, уже виїжджаючи на позиції, побачила атаку на свій месенджер десятками повідомлень: куди ти, мовляв, лізеш? Повертайся у свою Америку! А їхала вона туди, куди не хотіли пускати військові начальники – на територію команчів. Яку вона називала по-своєму, без прикрас: «Територія, де нас хочуть бачити мертвими».

Ще під час служби в американській армії Блетті запідозрила, що на війні «імідж завжди переважує правду… Реальність була такою, що багато рішень приймали задля додавання пунктів про бойові заслуги в атестаційні листи вищого офіцерського та сержантського складу, і часто ті рішення не відповідали інтересам солдатів». Бачить, що на українській війні відбувається те саме. І солдати – і там, і там – реагують однаково: «Реготали з нового покидька, якого хтось подав на найвищу нагороду… Жарти були єдиним, що ми могли робити замість того, щоб думати про смерть».

Але було й таке, з чим раніше не стикалася. Ось спостереження з першого періоду війни на Донеччині. Офіцер звертається до новоприбулих добровольців: «Кому ще немає вісімнадцяти років? Хто сидів?». І третє запитання: «У кого з вас взагалі нема досвіду військової служби?». І всі сорок чоловік підняли руки».

Так само, як Перес-Реверте, Блетті фіксує аналітичні прозріння досвідчених ветеранів. Один із таких каже (приблизно тоді, як президент розводився про шашлики): «Усе почнеться з півночі, з Бєларусі. Київ буде мішенню. – Коли? – Після Олімпіади».

Свою книжку американка означує, як «універсальну історію ветерана війни». Як на мене, двохсот сторінок для реалізації такого завдання замало. Це радше якісний синопсис теми (словом авторка володіє добре). Найцікавішими видаються її міркування щодо повернення демобілізованих солдатів у цивільний світ. «Є сенс у тому, щоб відпустити колишнє життя, доки ми на війні. Але мені здається, що ми дуримо себе, коли говоримо, що це тимчасово, коли думаємо, що одного дня зможемо повернути собі минуле». Цивільний і воєнний досвіди – як вода і олія, вони не змішуються.

Порозуміння, вважає Блетті, неможливе. Вона песимістка – у сенсі «поінформована оптимістка». Коли ти збагнеш марноту спроб віднайти спільний знаменник комунікації, мусиш тримати себе поза агресією. Насамперед це стосується добровольців (а її біографія дозволяє причислити до таких): «Яке я мала право злитися чи ображатися тільки тому, що сама стала частиною світу, який вони ніколи не зрозуміють?».

Здається, найбільше книжок про і від журналістів на нинішній війні видало харківське «Фоліо». Ось збірка «Моя війна» (2023), тут також приміщено розповіді кількох кореспондентів західних медій. І те, на що вони звертають увагу, симптоматично. Азад Сафаров зі Sky News згадує, як «військовий заборонив нам світити позначками Press». Це – про відмінність української війни від югославської, де всі сторони конфлікту ставилися до журналістів принаймні стримано. Для росіян же вони – мішень. Але й з українського боку виникають геть несподівані для західного репортера проблеми. Наприклад,  «найскладніше – вибити право робити свою роботу». І вже зовсім абсурдно як на журналістську професію взагалі: «За те, що ми приїхали в Херсон першими, і показали, як українці радіють звільненню міста, нас позбавили акредитації».

Так само, як і в повище рецензованих книжках, тут не бракує висновків, що сором’язливо замовчуються поміж політиків. Мілан Лєліч значить: «Єдиний можливий вихід – усунути причину усіх побоювань. Тобто ліквідувати російську державність у її нинішньому вигляді та форматі».

Політична журналістка  Марія Жартовська згадує: «Я з тих, хто не вірить у повномасштабну війну росії з Україною, бо ходжу на формат off the record до міністра оборони Олексія Резнікова. Він радить прочитати книгу Вадима Зеланда «Трансферінг реальности», коли його запитують про ризики вторгнення росії в Київ. Головна ідея книжки – те, про що найчастіше думаєте, з вами і відбувається». Це про те саме, як начальники переконували в Афганістані Джей Ті Блетті: сприйняття – це і є реальність. А в той сам час: «Вечір 23 лютого звичайний… йду з другом із польського посольства… Розповідає, що поляки можуть бути не готові до великого потоку біженців, готують табори».

Телерепортер Олександр Бондаренко 25.02.2022 пішов у тероборону. Солдат-журналіст вилущує з фронтового буття закономірності, які б умістилися у хвилину ефірного часу: «У більшості випадків вміння швидко копати важливіше за вміння влучно стріляти… Якщо хочеш щось зробити. Поспати, поїсти, почистити зброю. Краще зробити це тут і зараз. Через годину, декілька хвилин, усе може докорінно змінитися». Коли випадає коротке звільнення в тил, «найбільш дивним є те, що машини вночі їздять з увімкненими фарами. А голосні звуки – це в більшості не вибухи». Не звикне до цього: загинув на Луганщині 22 квітня 2023-го.