Бої без правил:

2009-го молодий американський літератор і кіношник Сет Ґрем-Сміт випустив роман «Гордість і упередження і зомбі», де увів до сюжету класичного твору Джейн Остін несподіваних персонажів. Такий коктейль засмакував читачеві — книжка швидко розійшлася у мільйоні копій двадцятьма мовами. Невдовзі підприємливий письменник видає ще більш зухвалий роман — «Авраам Лінкольн: Мисливець на вампірів» (2011), який також став міжнародним бестселером. Водночас здійнялася потужна хвиля наслідувачів, що заповзялися інтегрувати упирів і демонів до хрестоматійної літератури та шкільної програми з історії. Критики поспішили охрестити новий напрямок новим терміном: мешап. З англійської — «мішанина».

 

2021-го цей термін уперше застосовано до українського автора — на означення роману Олексія Деканя «Кайдашева сім’я проти зомбі» (Гайсин: ТУТ). 2025-го з’явилося продовження — «Кайдашева сім’я проти упирів» (Тернопіль: Богдан). На звороті обкладинки двоє поважних літературознавців, Ростислав Семків та Остап Українець, зауважують статус автора як прикметного творця жанрової «повноти» вітчизняної прози і стимулятора здорового інтересу до класики. Книжка увійшла до Короткого списку минулорічного рейтингу. 

Отже, Олексій Декань влаштував бій без правил між Бремом Стокером й Іваном Нечуй-Левицьким. Притчу українського класика про вічну трагікомедію традиційної сім’ї романтизовано в дусі вестернів і без огляду на історичну послідовність та подібність з «реальними» Кайдашами. Засновник клану Омелько — тілоохоронець російського царя часів Кримської війни 1853–1856 років. Рятує перекладачку британського генерала, чорну, як ніч, африканку Фунанью — оскільки українська щелепа відмовлялася вимовити таке ім’я, прозвав її Марусею; так і повелося.

Намішано всього, без огляду на хронологію. Наприклад, на озброєнні вояків — арбалети упереміш з револьверами: в реалі перші давно вийшли з ужитку, другі ще не з’явилися. Це як у Андруховича в «Коханцях Юстиції» (2018), де в історіях з давніх століть водночас сусідять телефони, сльозогінний газ, протизаплідні пігулки, приховані камери, вогнемети, цукрова вата, одноразові шприці й крабові палички. Персонажі Деканевої «Кайдашевої сім’ї» з кінця ХІХ століття цитують Ліну Костенко і послуговуються висловами на кшталт «нам торба».

На початку між царем і Омельком виникає Распутін, котрий попервах мало нагадує персонажа Стокера. Радше схожий на «Чужого» з фільму Рідлі Скотта; ще й вуду практикує. У перебігу оповіді таки перетворюється на суміш двох Стокерових героїв — професора Ван Гелсінга і графа Дракули: «Заговорив румунською, потім продекламував кілька рядків Шекспіра угорською». Авжеж, Деканів грандвампір тут — директор «мандрівного театру абсурду та кошмарів». І знову виникає асоціація з Андруховичем: у різних його творах зринає містичний цирк «Вагабундо».

Алюзій на літературні та кінематографічні твори у Деканя чимало. Тут тобі і часові петлі а la «Початок» Крістофера Нолана, і навіть пісенний гіт Висоцкого «Колія» («то рейки, а це свобода»). Але то не сором’язливе запозичення, а відверта апеляція до читацького досвіду. Авторові вистачає почуття міри, аби втримати ці культурологічні протяги у супрязі і — спрямувати на перечитування, від Нечуя починаючи. Інакше кажучи, за творчістю Деканя варто стежити. А що його персонажі повернуться — не сумнівайтеся. Вже на початку Маруся Кайдашиха, тоді ще Фунанья, каже Омелькові: «В тобі таки є потенціал. Але є ще над чим працювати». Тобто, спойлерить: далі буде.

Жанр мешап-мішанка має в Україні благодатний ґрунт. Перелицьовування канону — в нашій традиції, починаючи від Котляревського. Щоправда, упирі та інші демонічні створіння довший час не втручалися, вистачало реалізму побутового абсурду. Ще раз згадаймо Андруховича — у романі «Дванадцять обручів» (2004) фігурує нереалізований літерат: «Кайдашева сім’я» в його версії поставала романом про розбірки всередині мафійного угрупування, різночинні семінаристи у «Хмарах» до дрижаків і ґлюків обкурювалися привезеною з цукроварень Півдня анашею, а «Коні не винні» закінчувалися сценою групового зґвалтування ліберального поміщика Аркадія Петровича Малини цілим ескадроном ним же викликаних на місце події козаків».

Останнім часом українська химерна проза повільно, але наполегливо прямує в бік мешапу. Раніші романи Владислава Івченка «про чудовиськ», як і частково крайня його «Межа Невади» (К.: Темпора, 2024) — це засвідчують. Як і «Літопис Сірого Ордену» (Л.: Видавництво Старого Лева, 2025) Павла Дерев’янка. Де, до речі, знаходимо застереження стосовно ейфорії у зображенні перевертнів-характерників: «Не залякуйте людей, вас і так бояться».

Хоч Олексія Деканя й короновано на першопрохідця-мешапера, у нього є попередник — Ілларіон Павлюк з романом «Білий Попіл» (Л.: Видавництво Старого Лева, 2018), який побачив світу ще до того, як наличка «мешап» дісталася України. Проте тут уже було все, що передбачає цей жанр. Навіть більше — відсторонення від генерального сторітелінгу: «Мені здається, що все тут — якась вистава. Я б не здивувався, якби врешті-решт з’ясувалося, що весь хутір збудували нашвидкуруч за тиждень до нашого приїзду».

Згаданий хутір — реконструкція того, що біля Диканьки. Гоголь, якого ми досі виносили за дужки. Свято, яке завжди з нами (маючи на оці його непідцензурені тексти). Не зважаючи на малоросійську ідеологію, яка, зрештою, його й вбила.

Вельми уважна критикиня Ганна Улюра добре відчитала цей роман: «Дві версії прочитання, як цілком реалістична детективна історія, і як містичне фентезі — залежно від того, що краще пам’ятає читач насправді: «Вія» чи «Мальтійського сокола», скажімо. От і буде «Попіл» або прикладною демонологією, або дослідженням механізмів тоталітарних сект… Світ «Попелу» вщент заселений істотами із проміжними екзистенційними статусами — напівживі, напівмертві, напівзлочинці, напівжертви, напіввигадки, напівправди з частковою амнезією. Щоб дійти остаточного стану істинности тут для початку має хтось померти… Майже-живий, майже-мрець» (Лівий берег // 10.08.2018).

Погоджуюся з усім, окрім відсутности згадування інших «джерел» Павлюкової романної історії. Ось, до прикладу, така цитата: «Біжіть! Не лізьте в діло, якого не розумієте! Ви намагаєтеся докопатися до істини, проте істина тут нікому не потрібна!». Вона може асоціюватися багато з чим, але коли 2026-го виходить другий сезон серіалу «Нічний адміністратор» (Амазон / ВВС), вона мимохіть актуалізується; особливо на тлі лавретизації акторського складу: Том Гіддлстон, Г’ю Лорі та Олівія Колман дістали свої «Золоті глобуси». А ще ж цей фільм знято за шпигунським романом Джона Ле Карре — і це також можна побачити в «Білому Попелі».

Або таке у Павлюка: «Мій нещасний Хома… Ти розслідував убивство, скоєне два десятиліття тому, і єдиним підозрюваним від початку був ти сам». Як тут не згадати роман Мішель Бюссі «Чорні водяні лілії» (Х.: Віват, 2019)? Чи коли читаємо «Вони скористалися тим, що Хома нічого не пам’ятав… Навіть свого імені. І переконали його, що це він убив Соломію» — хіба це не «Ілюзія польоту» (2005) зі Джоді Фостер? Не кажучи вже про те, що згадуєш Стівенсонового «Джекіла і Гайда» після такого пасажу: «Коли тиждень тому мене вдарили по голові у лігві київських грабіжників, мені наяву почав ввижатися цей вигаданий персонаж. Томаш — це моє друге я. Гірша його частина. Без жалю, без совісті, без берегів».

Знов таки, це аж ніяк не натяки на якийсь плагіат, а тільки констатує долучення — нарешті — українських літератів до актуальної світової практики письма та фільмування. І, ще раз погоджуся з пані Улюрою, «Білий Попіл» — дебютний роман. І знаєте, автор зайшов з козиря». Тож, про наступні його романи, безперечно варті уваги, — пізніше.

Ще один новий мешап — «Відьомська кров» (Х.: Віват, 2025) Олександра Ірванця. Тут також діють всілякі кровоядні істоти на тлі історії про відомі пам’ятники — совєтському «визволителю» у Трептов-парку Берліну, «Альоші» у Пловдіві та монументові на честь перемоги над Наполеоном під Ляйпцигом. Навіть тінь Стокера присутня: «Цепеш — румунський вампір, який відбився від своїх і живе у вокзальних туалетах, не відображаючись у дзеркалах».

Відьми й відьмаки тут проголошують: «Не віримо у фокуси і трюки, бо віримо в магію… Наша Академія в Конотопі… Серед лавреатів Оскара відьмаків і відьом із півтора десятки, а Нобелівських лавреатів із літератури лише двоє. Зате з біології — десять! Бо в біології чаклування легше застосувати, ніж у літературі». Далі — актуальніше: «Дві найтупіші дівчини з нашої групи, Лізка й Мар’янка, із прізвищами на Б обидві, зараз у Верховній Раді стрімку кар’єру роблять».

Але до сюжету. «Оживлення монументів заборонене Відьомським кодексом повсюдно й карається пожиттєвим ув’язненням». Проте російські потусторонні особини на це не зважають: спочатку намагаються оживити «Альошу» в Берліні, та коли українські аналогічні персонажі зривають цей план, успішно зрухомлюють «Альошу» пловдівського. Той рухається Європою, руйнуючи бетонними ногами чи не цілі міста. Натомість українські відьми активують Ляйпцизький пам’ятник, який зрештою і перемагає. 

Й отут дивина: над пам’ятником одного з переможців у Другій світовій здобуває перемогу монумент тому самому переможцеві (знов-таки у складі коаліції). Росіяни долають росіян? Чи Ірванець вважає Наполеона гіршим за Сталіна-Путіна? Тож, крайній Ірванцевий витвір все-таки краще кваліфікувати як роман-анекдот. 

На початках з’яви мешапу дехто поквапився назвати його літературним секондгендом. Така категоричність, як на мене, стосується передовсім імітаторів. Сам жанр — ніби подвійна експозиція у фотографії, коли накладання двох (або й кількох) знімків витворює новий сенс. Палімпсест, кажучи строго науково. Важливо, аби автор не втрачав поваги до переосмислюваного твору. Як-от пише згадувана п. Улюра: «Павлюк читає «Вій» як детективний сюжет: часом дотепно читає, часом — очевидно, але завжди — шанобливо».