Замість слів. Книжка про роботу фотографа-легенди Стіва МакКарі

Стів МакКарі — легенда сучасної американської фотографії.

 

Сказати б, такий собі візуальний Гемінґвей.

 

Обидва починали воєнними репортерами і здобули на цьому славу. МакКарі — після Афганістану.

 

«Своїми знімками Стів описав воєнний конфлікт, і вони зробили його всесвітньо відомим», — читаємо у книжці «Нерозказане: історії, що криються за фотографіями» (К.: ArtHuss, 2024). Власне, тоді МакКарі ще не був репортером — був мандрівником з фотокамерою. Півтора року їздив Індією і, «щоб забезпечити себе у подорожі, продавав свої світлини невеликим журналам по кілька сотень доларів за кожну».

 

Аж ось навесні 1979-го таємно гірськими стежками переходить в Афганістан. Тоді мало хто розумів, що там відбувається: за рік до того СССР здійснив у тій країні військовий переворот під відомим прикриттям «іхтамнєт».

 

«Майже потойбічні сюжети», з якими стикнувся там фотограф, світ побачив лише за півроку — коли знайшов канал передання інформації на Захід (за цей час його двічі арештовували, шість діб у кайданках).

     

Перший знімок в New York Times з’явився 3 грудня 1979-го на другій сторінці: моджахед молиться з автоматом за спиною. А вже 27 грудня  МакКарі дебютує на першій сторінці (збитий совєтський гелікоптер). Далі усі його репортажі починатимуться на титульній шпальті. На початку 1980-го  Стіва починає публікувати європейський топжурнал Paris Match: заголовний розгорт під назвою «Афганістан: священна війна проти росіян» — вервечка повстанців, ніби дивишся на світлину добровольців-упівців.

 

Подумалося: якби в УПА був свій професійний репортер, чиї світлини публікувалися б у провідних виданнях Британії та США, — українська доля склалася б трохи інакше. Ні, не переоцінюю ролі воєнної журналістики, але ж ми знаємо чимало прикладів, коли надрукований на верхівці медіапіраміди знімок зрушував цілу лавину політичних рішень. Звісно, фотографії МакКарі не врятували мільйон убитих росіянами афганців та п’ять мільйонів біженців.

 

Але його мистецтво таки привернуло увагу громадян і політиків вільного світу. Того ж 1980-го його почав друкувати ще один гранджурнал Time. За ці знімки дістав Золоту медаль Роберта Капи — найвищу відзнаку в царині воєнної фотожурналістики. Сподіваюся, видавництво ArtHuss — з огляду на його динамічну фотопрограму — випустить альбом і цього класика воєнної фотографії.

 

Далі будуть інші гарячі точки: Бейрут, Кувейт, Кашмір, Югославія. МакКарі — найвідоміший хроніст атаки Алькаїди на Нью-Йорк 11 вересня 2001-го (спочатку знімав з даху своєї майстерні на Манґеттені, потім потайки, як колись до Афганістану, пробрався на місце падіння веж Всесвітнього торгового центру).

 

Відтоді ці кадри «не лишають нам можливости відвернути свій погляд», а панорамний знімок рятувальних робіт на місці трагедії наступного ранку — взагалі перетворився на візуальний стандарт сучасного апокаліпсису.

 

1983 рік — друга подорож МакКарі улюбленою Індією. Пізніше той доробок стане книжкою — ніби романом у стилі того ж таки Гемінґвея, котрий накладав (не)типові житейські історії на екзотичне тло.

 

Ось світлина «Чоловік їде на даху поїзда» — спресована до миті історія співіснування протилежних соціальних станів. Знімок «Небезпечне рознесення чаю між вагонами» — маленька ода професійній відповідальності.

 

Кілька фото маневрування паровозу поблизу світової пам’ятки Тадж-Махал — наче поетичний есей про накладання часів. А рембрантовський колорит вокзалу!

 

Сам автор прокоментував: «Вокзал є театром, і все уявне відбувається на цій сцені. Немає нічого, чого б потягам не довелося спостерігати». До цієї ремарки варто пригледітися, бо МакКарі має диплом з відзнакою Пенсільванського університету за спеціальністю «Театральне мистецтво». Ці світлини друкує ще один  мегажурнал National Geographik; там же його титуловано «майстром фотоесею».

По тому МакКарі «пише» справжню епопею — «здійснив дворічну подорож через три континенти, щоб відстежити мусон, задокументувати цей драматичний і стихійний «дар богів». Сам він характеризує цей погодний феномен коротко: «Це або багато дощу, або недостатньо».

 

Або «половину мого часу йшло на те, щоб зберегти об’єктив камери від дощу. інколи під час зливи об’єктив здавався єдиним сухим об’єктом на п’ятдесят миль». Або — цілковите зневоднення, як на одній з кращих його картин — «Жінки ховаються від пилової бурі».

 

Попри екстремальні умови зйомки, «погода для мене є союзником, яка створює настрій і сюжет… Сцени сили, гумору і стійкости». «Продавець чаю у мусонному паводку» — парафраз повище згаданого сюжету про винахідливу сміливість залізничних провідників (як і фото «Кравець переносить свою швейну машинку» — по горло у повені, але з усмішкою).

 

«Двоє чоловіків переходять бурхливу річку після того, як міст змило водою» — однокадрова історія про крихкість людини перед силами природи. «Собака балансує на невеличкому клаптику сухої поверхні» — така собі «маленька трагедія», яка би тоді, якби існував фейсбук, стала вірусною.

 

А світлина, де дівчина в рожевій сукні обіперлася на паркан по пояс у яскраво-зеленій рясці на поверхні тої самої повені — прикрасить будь-яку збірку абсурдистських п’єс. Ну, а панорама «Вечірнє світло падає на просякнуті дощем рисові поля» цілком може слугувати за ілюстрацію до якогось з романів Толкіна.

 

1984-го МакКарі знову в Афганістані, звідки привіз чи не найвідомішу свою світлину: «Зображення, відоме просто як «Афганська дівчина», з часом стало найбільш впізнаваною фотографією в історії журналу National Geographik після того, як з’явилося на обкладинці в червні 1985 року… Портрет називають «сучасною Моною Лізою».

 

Тут і часто надалі митець демонструє свою символічну потенцію — «використовуючи одну фігуру для зображення складного набору подій та ідей».

 

1991 рік — знову на війні: Кувейт. «Силуети верблюдів, які важко пересуваються на фоні палаючої нафти», «Арабський породистий кінь», «Баклан у нафті» — приблизно так уявляв пекло Бройгель. А «Нафта і вогонь» — ще один апокаліптичний образ, який нині активно експлуатує кінематограф (як і згадану світлину з розбирання завалів у Нью-Йорку — та й не тільки).

 

Так, МакКарі можна означити живописцем нинішніх апокаліпсисів. Але не тільки. Взагалі-то, він оптиміст, зазнімковані жахіття — лише негативний фон для віри у краще. Віри буддистської, фаталістичної й містичної водночас.

 

Ось як трактувати знімок «Матір з дитиною сплять у своєму плавучому будиночку поблизу Ангкору», де під їхнім гамаком повзе півтораметрова змія? Як йому це вдалося зафіксувати — не знаю, але точно не з фотошопом, його тоді ще не було. (Напів)містичний Ангкор — ще один серіал-роман: від суто побутових замальовок до «Гри тіней», яка згодиться до ілюстрування будь-якого горору.

Та вже у цьому циклі майстер вирішував складніше за Кінгове «залякування» завдання — намагався сумістити прадавні часи з нинішніми. У репортажі з Ємену (1997) МакКарі «відчував себе у світі, відкинутому на декілька століть назад», знімкуючи глиняні хмарочоси ХVІ століття (понад 10 поверхів) посеред пустелі. Фотомитцеві йшлося про «розмивання східної і західної культур». Чим не анти-Кіплінг?

 

У книжці «Нерозказане» читаємо: «МакКарі приваблює візуальне протиріччя. Йому подобається грати з відмінностями між тим, що ми очікуємо, й тим, що нам пропонують». Ну, так — «Дебати монахів у монастирі» цілком корелюють з деякими епізодами у нашій Верховній Раді. Але наш фотограф не так закарбовує-зупиняє мить, як її зникнення наступної секунди.

 

Читаємо далі: «Між буддизмом і фотографією є міцний зв’язок. Необхідність бути постійно уважним, дозволяти собі бути відкритим до інших, жити моментом — це досвід, спільний як для мистецтва фотографування, так і для практики медитації».

 

Так, фотографії МакКарі — приводи для медитації. До прикладу — повалена «Статуя Будди» (2008) у гаю при дорозі, якою котить велосипедист: простір для дао відкритий. Але чим він досягає такого ефекту? Гемінґвей оперував словом — найдосконалішим інструментом мозку.

 

МакКарі використовує хоч і «примітивніший», але давніший спосіб — графічну чутливість. Замість слів — світло, ритм, рух, композиція, але головне — співжиття кольорів.

 

«Жінки збирають конюшину» з Ємену (1999) — наочний посібник до всіх цих означень. Як і «Матір і дитина заглядають у вікно таксі, Бомбей» (1993), зняте інтуїтивно навскидку. Такими «випадковими» шедеврами можуть пишатися одиниці фотомитців, як-от Картьє-Бресон зі своїм перестрибуванням через калюжу.

 

Видання «Нерозказане» — путівник книжками-мандрами Стівена МакКарі, яких у нього понад десяток (наприкінці перелік нагород, виставок та книжок — майже сто позицій). Видавництво ArtHuss зробило чималу послугу українському читачеві, зазнайомивши його з іконою фотомистецтва, котру, хоч як соромно, ми доти просто не знали.