Сміхові романи як мінне поле: рецензія на книжку Віталія Запеки «Герої, херої та не дуже»

Зауважте: оте «боровся-застерігав» — не гнівні інвективи-викриття, а сміх в усіх його тональностях, переважно в анекдотичній. Ось не надто молодий доброволець заходить до військкомату, «неквапно, зате майже без задишки, піднявся сходами». Він, звісно, думає про війну, але не тільки: «Лікарка ретельно все обстежила, оглянула та помацала, де потрібно і де хотілося». Їй не сподобалося, тож, не вагаючись, написала: годний. 

 

В окопах перебіг думок геть змінився, «попереднього цивільного життя ніби вже й не було». Тилове забезпечення швидко скасувало старі звички і призвичаїло до нових: «Подумки уявив собі, як колись зайде до ресторану і буде вимагати найсвіжішого, найароматнішого кип’ятку без цукру».

 

А ось епізод із середини книжки: оцього самого вайлуватого добровольця привозять до Маріїнського палацу на нагородження, де під час фотографування з президентом і генералами він спричинився до нещасного випадку — парадна група покотилася сходами і пошкодила собі руки-ноги-ребра. Резюме епізоду: «Злі язики стверджують, що наступ росіян захлинувся через те, що українські генерали масово опинилися в шпиталі на лікарняному, і воякам ніхто не заважав воювати».

 

2020-го державний театр у Дніпрі інсценізував «Героїв…» за рукописом. Виставі дали назву «Пригоди НЕбравого вояка Шрамка». Не збираюся підважувати канонічний статус Гашека, скажу обережно: Запека, як на мене, читається легше, швидше і вдячніше.

 

Та й хіба лише з чеським класиком слід порівнювати гумор у змалюванні абсурду військового побуту? Хіба не те саме робив ув «Енеїді» ще один військовик, Котляревський? А коли подибуєш у «Героях…» реакцію на фронтові будні у виконанні персонажів третього плану — білок, ворон та риби у ставку — мимоволі згадаєш роман Вінграновського «Северин Наливайко». А той роман також про війну і то з трагічним фіналом — проте переткана дотепами оповідь не виглядає чимось недоречним на історично похмурому тлі.

Сміх — це те, що не дозволяє трагедійним обставинам забетонувати наш мозок смертельною депресією. А трагедійні обставини війни — то не лише бойові дії. Це ще й кадри, які вирішують все, — і яким не дають воювати. В «Героях…» є епізод, коли до батальйону, що вийшов з оточення, приїздить з перевіркою військовий фінансист зі звинуваченнями про «розтрату» бензину, патронів, гранат і аптечок. Якщо вам здається, що Запека надмірно фантазує — почитайте спогади інших добровольців, що опубліковані від 2015 року; там про зіткнення із системним армійським абсурдом більше, ніж про зіткнення з ворогом на полі бою. І то не якийсь український ексклюзив — будь-яке військо, що застоялося у мирному часі, важко й довго переходить на воєнні рейки. Почитайте, зрештою, Івліна Во про те, як починала війну з Гітлером доти мирна британська армія; як штабна камарилья легко і швидко міняла бойових офіцерів на таких, для кого єдиним богом є «вказівка зверху».

 

Отже, над комбатом з роману «Герої...» нависла реальна загроза відсторонення — тобто, залишення батальйону без керування. Тож, хапається за соломинку — відправити на переговори з ревізором відомого в підрозділі «комунікатора» Шрамка й навіть видає йому з недоторканого спецфонду дві пляшки коньяку — погоджується з невідпорним Шрамковим аргументом: «Йти з порожніми руками до такої поважної людини, як бухгалтер… Це завчасно провалити перемовини з працівником творчої професії!».

 

Після активної дегустації перевіряльник щиро звіряється: «Цьому спецназу аби повоювати! Хіба з кимось поговориш про високе? Що вони знають про дебет-кредит?.. Стріляють скільки заманеться, без актів з трьома підписами. А в мене приходні накладні за всіма правилами!». (Другу пляшку починають з  вигуку): «Бухгалтерія — це наука! П’ємо стоячи! Після геніального тосту Шрамка  в обидвох по щоці потекло щось вологе». Ну і — всі суворі документи про «розтрати» скасовуються.

 

Хтось колись назвав двоголовий жанр трагікомедії сміхом крізь сльози. Нагадаю, що чи не першою книжкою з цієї війни стала трагікомедійна збірка оповідань Богдана Жолдака «Укри» (2015), а невдовзі з’явився мінісеріал Володимира Тихого та Валерія Пузіка «Бліндаж» (2016). Віталій Запека написав уже дві успішні книжки цього ризикованого виду.

 

Назагал усе, що досі написав Запека, укладається в поняття «роман-анекдот», але кожна його книжка має свою проблемну нішу. Вже рецензуючи його «Бабах на всю голову», я припустив, що письменник дійде до повноцінної політичної сатири. У наступному романі «Ковбасокрад у Раю» (К.: Білка, 2024; див. «УМ» від 28.05.2025) ми побачили веселу містерію влади як такої. Аж ось вийшла справжнісінька антиутопія «Завтра знову Сьогодні» (Крихівці: Маґура, 2025) з авторським підзаголовком «Придуркуватий роман».

 

Поштовхом стали вибори міського голови Полтави 2015 року. Тоді ж зробив перші нотатки та поклав у шухляду з думкою: «Я в сортах лайна не розбираюся, поїхав собі воювати». Та чутки про подальші дивні дива полтавського «елохторату» сягали й окопів та відволікали від війни: «Найбільш несмішне те, що кожного разу на тих виборах відбувається майже одне й те саме. Люди ніби не пам’ятають того, що було раніше Цирк перетворився на фарс. Пристойне місто — в кімнату для буйних у божевільні». Це вже був сюжет роману «Завтра…», який Запека й написав після своєї першої демобілізації. Остаточні правки вніс наприкінці 2024-го, під час нинішньої ротації.

 

Головний персонаж — божевільний «лідер», який щоранку, прокинувшись, не пам’ятає геть нічого, із собою вчорашнім включно. Утім до вечора він устигає повністю відновити владу над народом своєї палати. Відтак кожен день — ніби експрес-курс із блискавичного підкорення підлеглих. Зблискують-мерехтять «закони» масової маніпуляції з теми «як не бути овочем серед політиків»: «Ніхто, крім тебе, не має права дурити твоїх підданих»; «Не маю бажання когось із них карати, але доведеться призначити бодай одного за щось винним» і тощо, тощо.

 

А ось гасло для виборців: «Ми їм покажемо, як розбавляти пиво пролетаріату!». Авжеж, кожний авторитарний режим і режимчик починає зі цькування попередників. Проте цей інгредієнт зграєутворення швидко вивітрюється. Потрібно щось ґрунтовніше: ліберали, невірні, євреї, буржуазні націоналісти. У цьому романі образ головного ворога радикальніший: будь-яка небезпека — через жінок. Щоправда, повертаючи собі власний голос у післямові, автор нібито застерігається від феміністичного обурення: «Це я? Я?! Я не люблю жінок? Та я навіть сплю погано без них (з ними також, та то інша справа)… Більш об’єктивно мене визнати лесбійкою. То ближче до істини».

 

Проблема з цитуванням Запеки в тому, що чи не кожне його речення заряджено сміхом — тож, зупинитися важко. Тому — читайте далі самостійно і смійтеся на здоров’я. Смійтеся та не забувайте прикінцевого зойку Гоголевого Городничого: Чого смієтесь? Із себе смієтесь!. Бо роман «Завтра знову Сьогодні» заснований на реальних подіях не тільки полтавських, а й на катастрофічному виборчому карнавалі, що спіткав Україну сім років тому.

Ще одним майстром роману-анекдоту є Анатолій Крим. Щодо його нового твору «Випадковий свідок» (К.: Сітон, 2025) радше навіть сказати, що це ціла сесія анекдотів — про Путіна, «вежі Кремля» та «вєлікій рускій народ». Усе це об’єднано в єдиний сюжет з адекватним підзаголовком «Записки кремлівського чиновника». На сторінці, що передує самому тексту, зазначено: «Автор бажає читачеві легкого занурення у світ моральних покидьків». І, як на мене, обіцянку виконано: маємо дотепно-знущальний роман.

 

Події розгортаються почасти в майбутній Гаазі, а головно — у нескінченній спорожнілій газотранспортній системі, де переховується російський ватажок разом із загоном своїх двійників. Анатолій Крим уже використовував цю декорацію у романі «Труба» (К.: Райдуга; Саміт-книга, 2010 — див. «УМ» від 23.04.2019). Тоді йшлося про Януковича і український відтинок газогону. Проте, ще одна акцентація на російській «трубі» не виглядає надмірною — ця московська зброя масового ураження, здається, недооцінена у нашій масовій свідомості.

 

Анатолій Крим полюбляє ніби мимохідь вказувати на такі зовні неочевидні, але насправді суперважливі ознаки. Наприклад, фраза «що таке «американська мрія», як не вивернутий комуністичний кожух?» раніше сприймалася б, як авторська претензійність. Раніше — тобто до того, як історик Тімоті Снайдер сформулював сенсаційну, в суті справи, тезу: «США схожі з Росією значно більше, ніж хотілося б вірити американцям» (Шлях до несвободи: Росія, Європа, Америка. — Л.: Човен, 2022). Гадаю, розпачливий висновок американського науковця також не став поки що загальноприйнятим в українському дискурсі, тож нагадування Крима цілком доречне.

 

А ось закамуфльована під риторику репліка, яка відслонює ще одну контраверсійну точку масової свідомости: «Хіба ти співчуваєш нещасним палестинцям, яким не дозволяють убивати ізраїльтян?».

 

Ситуація з цитуванням Крима подібна до випадку Запеки: ніколи не забагато. Та газетна шпальта не гумова. Тож обмежуся іще лише парою яскравинок: «Вітчизняні попи, звісно, ганяють бісів, але невміло галасливо й поступаються в цьому ремеслі свекрухам»; «От, начебто, розумний, навіть поголений, а досі не знає, що стукати краще, ніж перестукуватися».

 

Пригадуєте, навколо чого закручується інтрига в «Імені рози» Умберто Еко? Навколо пошуків трактату Аристотеля про сміх. Крайнього літсезону маємо принаймні три якісні сміхові романи Це — виразний поступ.