Земне тяжіння за Стефаником

Режисер Дмитро Богомазов називає Василя Стефаника крутим автором. Визначення, звісно, дещо сленгово–сучасне, але влучне і живе. Бо саме з таким письменником постановникові працювати комфортно і ... неспокійно водночас. Він вимагає максимальної концентрації над кожним рядком тексту, над кожною думкою, захованою у лабіринті метафор та образів. Нову виставу на Камерній сцені театру імені Франка Дмитро Богомазов вирішив ставити у форматі альманаху, об’єднавши ідеєю та концепцією дев’ять новел Василя Стефаника («У корчмі», «Сама саміська», «Вечерня година», «Святий вечір», «Май», «Сон», «Сини», «Гріх», «У нас все свято»). Назвавши свій спектакль Morituri te salutant («Ті, хто йдуть на смерть, вітають тебе»), режисер розпочав сходження до означених Стефаником висот. Творчих і моральних. Для більшості сучасників та нащадків письменника ці вершини залишаються нескореними. Але про те, щоб колись таки осягнути ті «сотні метрів над рівнем моря», треба принаймні мріяти.

З перших хвилин Morituri te salutant декларує стильність та органічність. Причому режисер одразу заявляє, що ні на яку «класичну класику» можна навіть не розраховувати. На сцену проектується напис червоним Morituri te salutant, маховик філософії українського народу в окремо взятій виставі запущено. Власне, ця філософія сходиться на тому, що всі ми народилися із землі, їй маємо дякувати за кожен свій день і в ній знаходимо прихисток, коли закінчується наша земна дорога. Сцена стрімко спускається дощаною підлогою аж до глядачів (художник — давній творчий соратник Богомазова Олександр Друганов) — лінію між «до» та «після» окреслено чітко й виразно, але цей поділ, звісно ж, доволі умовний, оскільки ті, хто залишив нас, усе одно з нами. Так і герої вистави, раз по раз опиняючись у тому чи іншому куточку цього компактного, образного і водночас функціонального простору, доводять цю беззаперечну істину.

Богомазов зовсім не переймається емоційним самопочуттям глядачів, які змушені ридати під час монологів героїв Василя Баші й Ксенії Баші–Довженко, сміятися з трьох перетрушених борошном (знову земля!) чоловіків, що прийшли влаштовуватися на роботу до пана (з точки зору глядачів, саме цю мініатюру можна визнати найкращою — її майстерно зібрали з найдрібніших вигадок–«намистинок» і результат вийшов просто вище всяких похвал), співчувати «самій саміській» Тетяні Міхіній, яка вже на Божій дорозі, але все ще намагається бодай на мить затриматися по цей бік буття...

Глави свого театрального альманаху режисер вирішив «нанизати» на музичний стрижень. Співавтор музичної концепції Morituri te salutant Сусанна Карпенко дібрала композиції, які прекрасно вписалися у концепцію вистави і додали виразності текстам Стефаника. Тут і колядки, і голосіння, і цікаві жарти–вокалізми, і навіть давні коломийки, які прекрасно проектуються на наш час. А фінальний вихід героїв, який оголошує Олександр Форманчук («зараз дам сигналу, всі вийдуть у святковому і будуть співати») став тріумфальним завершенням достойної вистави. Бонус до вищесказаного, зіграного, вистражданого і пережитого від акторів — автобіографічна, як підкреслив Василь Баша, пісня про чарку.