Із переїздом до Києва авторка цього роману остаточно відійшла від «народного сюрреалізму», яким були сповненні всі попередні збірки її прикарпатських оповідань, заповзявшись розробляти урбаністичну тему вже у новій жанровій якості. Роман «Біографія випадкового чуда» Тані Малярчук — це новомодна проза з–під пера наївної оповідачки, яка вперто дотримується кінематографічного образу Амелі.

За всі часи найбільш складним питанням було питання про очевидне. Утім саме очевидні речі, як дізнаємося з книжки «Історія в профіль» Костя Бондаренка, виявляються найбільш складними, адже все складнопідрядне сьогодні детально описано, проаналізовано і затвер­джено офіційною наукою. «Ми, історики, подібні до гільдії факірів, — згадує автор слова одного зі своїх колег. — Ми знаємо всі таємні сторінки, ми знаємо, як воно було насправді. Але суспільству треба давати легко перетравлюваний і корисний продукт. Їм треба знати лише те, що вони знають — і не більше». Тому не дивно, що основні питання на зразок того, «чи пишемо ми історію етносу, а чи історію нації?», яке досліджується у передмові до збірки, в офіційній науці завжди залишалися без відповіді. Може, через те, що для згаданого суспільства це занадто складно, і треба, нарешті, простіше?

Культурний досвід минулих десятиліть — чи то в образі героїв улюблених книжок, а чи у вигляді самісінького «живого» життя, перелицьованого з сумної буденщини на ловкенькі літературні бувальщини — не на жарт хвилюють авторів цих книжок. Але якщо одні з них усе ще намагаються через силу пародіювати наше колективне минуле, то другі вже відчувають цілком «продуктивну» ностальгію за ним, індивідуальним і справжнім.

Свого часу автор цього роману був відомий спробами сконструювати з підручного жанрового матеріалу щось на зразок «альтернативної історії». У принципі, вийшло непогано, і «Дефіляда в Москві» чи «Конотоп» Василя Кожелянка залишаються безперечними доказами цієї стилізаторської діяльності. Сам він згодом нібито повернувся в обійми критичного реалізму, але в останньому своєму витворі «Діти застою» вкотре занурюється у царину недалекого минулого.

Ця маленька ошатна книжечка з місткою назвою «Дорога додому» — по суті, єдина згадка про творчий шлях дочки видатного харківського діяча, яка все життя поклала на те, аби відродити пам’ять свого батька. Вже за «незалежних» часів, від початку 1990–х аж до 2008 року, Галина Хоткевич — наймолодша дочка харківського письменника, етнографа і музиканта — щоліта навідувалась до Харкова з далекої Франції, де півстоліття прожила у вимушеній еміграції. Майже інкогніто мешкала спочатку в маленькій кімнатці «для приїжджих» у відділку місцевого Руху, ходила вулицями рідного міста, згадувала дитинство і юність. Скромна, ввічлива жінка, чия життєва вдача завжди навертала на думку про гірку долю її батька — чуйного, талановитого митця, що до останнього подиху віддано працював на теренах української культури. Нині вже мало хто знає, що у 1930–х роках садиба Гната Хоткевича у селищі Високому, що під Харковом, була, по суті, неофіційним культурним центром, куди з усієї України приїздили науковці, літератори, музиканти. Саме тут її господар навчав «харківської» школи гри на бандурі учасників Полтавської капели бандуристів і студентів з Музично–драматичного інституту. Саме звідси Хоткевича й забрали вранці 23 лютого 1938 року оперуповноважені НКВС. Невдовзі він був розстріляний за «участь у контрреволюційній організації».

Історії, про якi йдеться у цих книжках, здебільшого ретроспективні та ностальгійні. Їхні герої іноді навіть у новому тисячолітті живуть в умовах «холодної війни», а деяких тамтешніх персонажів «червона спека» тотальних перемін відносить у вікопомні дев’яності. Як, наприклад, у романі «Дружина нелегала» Андрія Остальського, в якому розгортається знайома панорама ейфорії, коли журналісти з ліберальної преси масово тікають до комерційних видань. І на строкатому тлі злиття російських «Вєстєй» з англійською «Івнінг Стандарт» розгортаються небуденні події, чия географія тягнеться від Москви до Лондона, а на шпигунському споді маємо моторошні секрети радянської розвідки. З одного боку, отже — редакційні будні 90–х, інтриги–сварки і заміна журналістики на дипломатію. Тут тобі й колишні військкори, прислані в газету з Політуправління, і головний пайщик, який піднявся на продажу колючого дроту з Колими до Африки, і лист до редакції про те, що чоловіка англійки викрав КДБ. З іншого боку — драма радянського агента з нелегальної розвідки на прізвисько Ромео, який заплутався у своїх любовних зв’язках, переховуючись нині в Києві. «Жодній системі, жодній ідеології розумна людина служити не може, — пише він уже за нашого часу в прощальному листі до дружини. — Великою брехнею можна займатися лише в ім’я великої правди».

Попередні автори серії «Автографи часу», в якій вийшов роман–апокриф Володимира Єшкілєва про «масонські» мандри Григорія Сковороди, писали здебільшого про власні комплекси, натомість в «Усіх кутах Трикутника» йдеться про чужі. І це правильно, адже даремно вважається, що письменник завжди мовить лише про себе, оскільки це стосується художнього, а не науково–популярного жанру. У якому бажано зосередитися на описуваному матеріалі, а не на його дидактичних бганках зі свого власного душевного полотна. Тож, мовлячи про комплекси малого Грицька Сковороди, автор роману доречно порівнює їх з аналогічними комплексами Гоголя, засилаючи свого героя туди, «де під велетенськими пекельними сковородами ніколи не згасає караюче полум’я, куди ніколи не заглядають Боженька і сонце і де на одній із тих сковорідок сповниться погроза, до пори до часу схована у родинному прізвищі».

У своєму «Фейсбуці» молодий і щасливий автор цієї книжки бідкається передусім віртуальним людом щодо «жанрової» несправедливості. Мовляв, варто було з’явитися його першій збірці прози, як вона очолила списки продажiв. А як же вся його попередня творчість, тобто вірші? Не мала популярності, не були цікаві?

За тиждень із новою книжкою київського публіциста з химерною назвою «Yanukopedia», яка доступна для вільного скачування на сайті «Буквоїд», ознайомилось 15 тисяч читачів. Попередні книги–досьє Сергія Руденка на зразок «Вся президентська рать», «Вся прем’єрська рать», «Вся Юліна рать», «Уряд Юлії Тимошенко», «Чоловіки Юлії Тимошенко», «25 багатіїв України» мали, здається, не такий масовий успіх. Хіба–що касовий, але це літератури та мистецтва не стосується, натомість йдеться про відмінність попередніх опусів автора від нинішнього безперечного бестселера. Адже саме завдяки залученню до іменної абетки розглядуваної тут енциклопедії не лише політичних, а й культурних літер–персоналій, запропоновані читачеві «понад двісті фактів, подій, персон, пов’язаних із главою української держави» не виглядають сухою статистикою на злобу дня.

Мемуарна проза цих авторів належить до того рідкісного жанру в історії літератури, який завжди перебував у затінку — подалі від громадської моралі й поближче до «живого» життя богеми. І хоч якимись особливими збоченнями тексти даних книжок не грішать, але факт приватного формату виносить їх за дужки звичного інтересу.