Типологія виняткової дурепи

16.08.2012
Типологія виняткової дурепи

Із переїздом до Києва авторка цього роману остаточно відійшла від «народного сюрреалізму», яким були сповненні всі попередні збірки її прикарпатських оповідань, заповзявшись розробляти урбаністичну тему вже у новій жанровій якості. Роман «Біографія випадкового чуда» Тані Малярчук — це новомодна проза з–під пера наївної оповідачки, яка вперто дотримується кінематографічного образу Амелі.

Типологічно ж героїня цього роману — таке собі дурнувате дівчисько з комплексом героїні, дулею в кишені та безліччю химерних ідей у голові, якими вона псує життя муніципальним службам. Рятувати бездомних тварин, філологічних пияків і решту подруг–інвалідок — ось у чому бачиться сенс життя нашій героїні, що родом iз попереднього «Звірослова» Малярчук. «Може, хтось так і буде говорити про неї, мовляв, раніше Таня таке гарне писала, а тепер таке дурне», — значила з цього приводу авторка роману, вже розробляючи у вищезгаданій збірці тему сільського аутизму, чи пак народної мудрості, в умовах міської культури. До речі, сьогодні вже багато хто підсів на цей безпрограшний — бо блаженних у нас люблять і не займають — різновид тексту ніби як з–під автобіографічного пера селюка, що потрапляє у місто, стаючи там не «маленькою людиною», а, наприклад, пророком, ясновидцем і мало не Божою матір’ю, як у романі «Біографія випадкового чуда» Тані Малярчук, або хоча б європейською художницею, як у романі «Дивна така любов» Анни Багряної. Таке, признатися, міг би написати будь–хто з наських філологів, для чого треба лише згадати всі свої дитячі ігри, підліткові забавки і юнацькі пустощі. І нехай героїнь цієї прози часом називають відьмами — зокрема за те, що вовкувато на людей зиркають — утім, як ще в селі дивитися? Дитяча інфантильність — це для міського контексту, а тут звичайнісіньке куркульство, передане у генетичний спадок.

У контексті згаданої «спадковості» також варто зазначити, що «Біографія випадкового чуда» — це, по суті, намагання авторки переказати мовою сільської інтелігентки загальновідомі епізоди зі Святого письма. Те, що ці епізоди декому з читачів не дуже відомі — проблема не авторки і навіть не видавництва, яке через згадану неосвіченість вітчизняного споживача наліплює на саморобні апокрифи Тані Малярчук марку «Зіркова проза», Так само, здається, не винна сама авторка, бо в який ще спосіб вона мала б транслювати те, що, припустимо, чула в дитинстві, і, лише згодом опанувавши почуте, висловила у «цивілізований» спосіб? Тобто склала конспект iз почутого, сподіваючись, що скоромовкою викладений у романі бізнес–план дій головної героїні — перетворити воду на вино, ходити по воді, воскресити мертвого — буде сприйнятий безпам’ятним читачем за сучасний роман на тему «чуда», а не лише осягнення авторкою «Біблії для дітей». З іншого боку, може, саме у такий примітивний спосіб християнські ідеї сьогодні спроможні пробитися до збайдужілого люду?

Можливо, хтось із критиків–скалозубів iз часом перейменує «Біографію випадкового чуда» на «Типологію виняткової дури», і буде правий, оскільки героїню цього роману саме так і називають геть усі її друзі–коханці, систематизуючи і аналізуючи наприкінці твору її буденні «подвиги» і безпробудний «героїзм». Що ж до ідеї самого твору, то вона, крім самодостатнього у жанровому сенсі переінакшення авторкою біблійних притч на «муніципальний» копил, залишається, по суті, класичною. Ідею цього роману взагалі важко відокремити від хрестоматійних текстів української літератури, оскільки хоч до якого з першоджерел ми звернемось, все одно зітнемося з тим самим бажанням використати «народну мудрість» як текстовий конструкт. Причому без уваги на те, що ця сама «народна мудрість», як значив ще у 1920–х роках упорядник чергового тлумачного словника українських приказок, завжди виказувала лише класову ненависть до пана і більш нічого. Панів, як знати, із часом змели до одної ями, а згадана «мудрість» все одно ґрунтується на класовій ненависті, оскільки сільська психологія не здатна сприймати веселку ліберальних кольорів, і завше тлумачить світ лише за чорно–білою гамою почуттів. Казку про Мальчиша–Кібальчиша і пригоди бравого вояка Швейка під це діло ще можна написати, сплутавши патріотизм і національну свідомість з куркульським світоглядом і селянською пришелепкуватістю, але видавати такі тексти за «сучасний роман» стає дедалі важче. Тут уже без пари–трійки зірочок на флаконі чергового чтива не обійтися.