В нашій літературі рік, що минув, приніс чимало гарних нових видань — і прози, і поезії, і літератури нон-фікшн. Та сьогодні хочеться розповісти про видання не вельми тиражне, і, як зараз кажуть, «нерозкручене», проте своєрідне і цікаве. Йдеться про антологію сучасної молодої поезії «три_літ_ри віршопростір» — саме такий, дещо комп’ютерний, титул носить ця збірка.

25 серпня білоруському письменникові Уладзімеру Арлову (укр. — Володимир Орлов. — Ред.) виповнюється 60 років. Ця кругла дата навряд чи буде зауважена офіційними білоруськими медіями, хоча письменник такого рангу й такої міри таланту в іншій державі був би приречений на гучне відзначення ювілею.

Цього разу хочеться обміркувати подію, яка вже минула, і потроху віддаляється в часі. На початку другої декади липня трапилося кілька днів провести у Польщі, й саме у ті дні сусідня держава відзначала 70–ті роковини сумної та трагічної події, так званої Волинської різанини.

Зовсім не хочеться, щоб ці нотатки виглядали як нарікання, проте, спілкуючись із сьогоднішніми молодими, постійно ловиш себе на думці, ніби вони знають про минуле щось, невідоме тобі. Звісно ж, знають вони це з розповідей старших — батьків, дідусів із бабусями. Проте вірять цим оповідкам безоглядно і безкритично: якщо старші розповіли — значить, так воно й було. А у старших спогади тільки позитивні — бо ж у ті часи, два–три десятиліття тому, вони, старші, були, відповідно, молодшими, попереду було довге життя, сповнене можливостей і перспектив. Та й будь–який фахівець підтвердить, що людська психіка стирає негативні враження, просто задля самозбереження, втримання нестійкої психічної рівноваги. Щоправда, у декого цей процес заходить надто далеко — недарма ж стверджують, наприклад, комуністи, що не було ніяких голодоморів і репресій у тепер уже далекі 30—40—50–ті роки. Було тоді велике піднесення, всі дружно працювали на загальне благо, а добрий вождь у Кремлі тільки люлечкою пахкав та у вуса посміхався.

Повернувшись шість років тому зі США, у яких прожив майже повний академічний рік, адаптацію до рідних умов я пройшов відносно безболісно. «Чет–лек» (страждання від зміни часових поясів), котрий жорстоко допікав мені перших тижнів три після перельоту «у той бік», практично не відчувався: лігши спати разом з усіма вже в перший день, я наступного ранку з усіма і прокинувся. «Нічого дивного, адже ти у цьому часі провів значно більшу частину свого життя», — сказав мені один досвідчений товариш. Тобто я повернувся до звичних умов існування.

Минулої суботи трапилося приїхати з Ірпеня до Києва — мистецьке об’єднання «Остання барикада» проводило на Михайлівській площі акцію під назвою Ніч поезії. Вшановували світлу пам’ять Юрка Покальчука — незабутнього нашого Пако. Але, крім акції на Михайлівській, того дня у столиці відбувалося багато подій під спільною назвою День Європи.

Ця книжка мусила колись побачити світ у перекладі українською. Чернівецьке видавництво «Книги–ХХІ» випустило у світ автобіографічний роман Ґустава Герлінґа–Ґрудзінського «Інший світ» — неймовірне свідчення епохи, розповідь від першої особи про радянські концтабори, побачені зсередини оком іноземця, молодого європейця, двадцятилітнього юнака–поляка, котрий волею випадку опинився в самій середині Європейського континенту, шматованого в ті передвоєнні роки двома кривавими імперіями — сталінською й гітлерівською. Цю книжку, як взірцевий твір про жахи тоталітаризму, відзначав сам Бертран Рассел. У Польщі вона була перевидана багато разів, а також перекладена більшістю світових мов — і це не просто свідчення популярності твору, це також доказ потрібності літератури такого роду на пострадянських теренах, де дух ностальгії за сталінізмом ще не повністю вивітрився у душах громадян.

Калина (Viburnum opulus, родина жимолостевих) — це справді не верба, як співається у відомій пісні. Бо на вербі хоч би зрідка груші родять. А на калині тільки цвіт і червоні кетяги ягід. З яких теж особливого пожитку нема. Хіба від застуди та від підвищеного тиску. Втім про це буде нижче.

Колись трапилося написати винесеного в заголовок паліндрома з одного рядка. Паліндром — це вірш, який читається в обидва боки: зліва направо, і навпаки. Та зараз — про інше. Про саме сало, цей магічний продукт, цю квінтесенцію української кухні. Воно входить і до складу ковбаси, і до складу багатьох інших страв, часто у вигляді смальцю. Ним засмажують вареники і борщі — сало з цибулею є неодмінним інгредієнтом згаданих вище смакот. Але справжній патріот насамперед споживатиме сало в його чистому вигляді: нарізаним тоненькими рожевуватими плястерками, з цибулею і часто під чарку. А хіба забудуться коли–небудь ті ласощі дитинства: припечена шкуринка хліба, помазана зверху салом і натерта часником. Варто лише уявити — і слиновиділення починає переважати над усіма іншими процесами в організмі українця.

Вишивана сорочка — дуже важливий елемент одягу в українця. Тут, здається, ніхто не заперечуватиме. І сьогодні в українських містах та селах часто можна стрінути людину у вишиванці, навіть у будень, не кажучи вже про свята. На Хрещатику в дні, коли Олег Скрипка проводить свою «Країну мрій», від вишиванок аж в очах мерехтить. Чоловіки, жінки, хлопчаки і дівчатка, всі гордо носять кожне свою сорочину, крадькома окидаючи оком інших: ану ж бо, а в нього яка? Ні, моя таки краща, пишніша, багатша. Хоча онде теж непогана.