Рецепт добробуту і процвітання

27.05.2011

Повернувшись шість років тому зі США, у яких прожив майже повний академічний рік, адаптацію до рідних умов я пройшов відносно безболісно. «Чет–лек» (страждання від зміни часових поясів), котрий жорстоко допікав мені перших тижнів три після перельоту «у той бік», практично не відчувався: лігши спати разом з усіма вже в перший день, я наступного ранку з усіма і прокинувся. «Нічого дивного, адже ти у цьому часі провів значно більшу частину свого життя», — сказав мені один досвідчений товариш. Тобто я повернувся до звичних умов існування.

Але не так легко, як до часового пояса, було наново призвичаїтись до умов суспільних. Наприклад, до того, що у касирки, яка продає білети на електричку, може не виявитися дрібних монет для здачі. Або ж навпаки — що вона невдоволено пожбурить клієнтові крізь віконечко кілька одно– і двокопійчаних монет: «Зачєм ви мені цей мусор даєте?».

Ще однією разючою відмінністю з заокеанською дійсністю була поведінка людей на вулицях. Звісно ж, ні за океаном, ні на берегах Дніпра ніхто ні на кого з ножем не кидається (за рідкісними винятками–відхиленнями), проте сама налаштованість, попередньо запрограмоване сприйняття іншого різниться все ж разюче. У Філадельфії, де я провів понад вісім місяців, у Нью–Йорку, Бостоні, Вашингтоні, Маямі та по інших американських містах і містечках перехожі, зустрівшися з тобою очима, насамперед всміхаються, кивають, а потім ще й кажуть щось таке безневинне, типу «Привіт, як справи?». Утiм відповідати на цю фразу зовсім не обов’язково. Достатньо просто посміхнутись у відповідь.

Не те у нас. Посміхнувшись доволі миловидній дівчині на Хрещатику, я одразу ж отримав її приязну і щиру відповідь: «Ну ти чьо либішся, казьол!» Утiм це була, так би мовити, екстрема. У більшості ж випадків люди просто відводять очі, відвертаються або дивляться крізь тебе. Дехто озирається позад себе — ті, котрі не можуть навіть припустити, що твоя посмішка призначалася саме їм. У нашому пострадянському суспільстві не прийнято усміхатися зустрічним незнайомцям.

Так само і з іншими проявами ввічливості. Від дуже молодого чоловіка недавно трапилося почути просто шедевральну фразу. Молодик чи то штовхнув когось, чи на ногу наступив, і з нього почали вимагати вибачень. Хлопець погордливо пирхнув і проказав: «Нє імєю такой прівичкі — ізвіняцца!». Вся убога правда його життя сконцентрувалась у цьому реченні: ввічливість має бути на рівні звички, рефлексу. Якщо цього рефлексу не випрацювано — особистість не зовсім повноцінна.

Пересічний наш співвітчизник так само не вміє щиро подякувати — більшість лише цідить крізь зуби глухе й невиразне «пасіба». Та прошу сказати мені, що ж воно таке, ота славетна духовність, як не належне ставлення людей одне до одного: гідне, ввічливе, доброзичливе?! Ставлення до іншої людини без упередженості, без попередньої негативної налаштованості, без очікування підступу, обману, підлості. Як ото сказано в одній мудрій книзі «возлюбити ближнього, як самого себе». Чи, трохи іншими словами: не робити іншому того, чого б ти не хотів би, щоб зробили тобі. Не хамити, не ображати, не принижувати, не поводитись різко і зверхньо.

І тоді у нас усе зміниться. Запрацює економіка, підуть реформи, повернуться з далеких країв сотні тисяч заробітчан. Великі інвестиції ринуть в Україну, туристи мільйонами штурмуватимуть прикордонні пропускні пункти, навіть не чекаючи початку чемпіонату Європи з футболу. Сонце світитиме яскраво, дощ ітиме тоді, коли треба, земля плідно родитиме, народ почуватиметься щасливим.

Потрібно для цього зовсім небагато: вийшовши на вулицю, зустрітися очима з першим перехожим і посміхнутися йому. І щоб він у відповідь посміхнувся вам. Отакий ото простий рецепт.