Члени вінницької злочинної групи, які місцем своєї діяльності обрали «царські села» під столицею, могли б нарікати на що завгодно, та тільки не на богиню удачі, яка їм широко посміхнулася з першого ж епізоду. Почалося все з того, що організатор групи Максим О. та його підручний Олександр М. якось потай залізли до приватного будинку в селі Лебедівка біля Вишгорода, де виявили у господаря 210 тисяч доларів та 6 тисяч євро, які той тримав удома готівкою «для кишенькових витрат». Зрозуміло, замість грошей вони залишили власнику тільки сліди на підвіконні.

Пожежа, яка спалахнула пізно ввечері в приміщенні Тульчинського районного суду на Вінниччині, досить скоро набула несподіваного продовження. Ще не розвіявся дим, а пожежники не встигли згорнути шланги, як до міліції приїхав 33–річний суддя цього ж суду із заявою, що на нього скоєно замах. За словами служителя Феміди, з вікна машини, яка обганяла його «Опель», по ньому зробили кілька пострілів. Кулі у суддю не влучили, пошкодили тільки скло. Обидві події логічно пов’язувались: підпал учинили в канцелярії і кабінеті потерпілого судді. Вогонь пошкодив кілька цивільних справ, покинутих на столі.

Догана голові Вінницької облдержадміністрації Олександру Домбровському, інформація про яку з’явилася минулої п’ятниці на сайті Президента, формально була оголошена за те, що «губернатор» виїхав за межі області — на урядовий захід — без погодження з секретаріатом глави держави. Домбровський не погодився з такою оцінкою своїх дій і виступив із заявою, в якій повідомив, що він вчасно подав письмове прохання про відповідне погодження й отримав усний дозвіл від одного з заступників голови СП. Та й залишав Вінницю він не для гостин у тещі, а для участі в колегії Мінрегіонбуду, де розглядали важливі для області питання, зокрема, концепцію адмінреформи.

У п’ятницю впала звістка, що помер поет Ігор Римарук, один із найяскравіших поетів–вісімдесятників, лауреат Національної премії ім. Т. Шевченка. Учора на пошту відділу культури «УМ» почали сипатися тексти від письменників, які вочевидь вони не могли не написати. У той час, як Римарука ховали на у Львові на Личаківському цвинтарі, ми в Києві готували цю сторінку його пам’яті. Нехай земля буде пухом...

Народну мудрість про те, що снаряд в одну вирву двічі не падає, старенька жителька села Новоживотів (Оратівський район на Вінниччині), схоже, сприйняла занадто буквально. Не насторожило її ні те, що цим «снарядом» була слідчо–оперативна група міліції, яка приїхала перевірити оперативну інформацію про спробу збути партію наркосировини, ні те, що виїзд виявився рекордно результативним. У домоволодіннях двох бабусь (одній із них виповнилося 68, другій —71) правоохоронці вилучили загалом понад 100 кілограмів маковиння.

Вона написала твори, після яких, за висловом письменниці і літературознавця Консуели Кампос, нині «бразильська література ділиться на те, що було до Кларисе (як до Різдва Христового), і те, що є після неї». Її письмо порівнювали з Джойсовим і стилем Вірджинії Вулф, а сама вона сказала в одному інтерв’ю: «Ви п’єте воду, щоб не померти. Так і я: пишу, щоб жити».

Із кількох причин робота над цим матеріалом видалась мені незвичною. Насамперед тому, що матір головної героїні — професійна журналістка, з якою довелося разом працювати в різних вінницьких редакціях. Та й моє власне знайомство з героїнею сталося, мабуть, ще до її народження, коли на початку 1982–го колега по «районці» Люба Добринська збиралась у декретну відпустку. Пригадую, тоді запитав майбутню маму: «А який настрій у Володі? Кого чекає — хлопчика чи дівчинку?» Люба усміхнулася своєю спокійною доброю усмішкою, яка, без перебільшення, може вважатись її найголовнішою візиткою: «Хоче сина. Каже, що одна дочка в нього вже є». А народилася Наталя — майбутня олімпійська чемпіонка.

Жителі Жмеринки, які березневого дня близько шістнадцятої години перебували на центральній площі рідного міста, не звернули уваги на банальну ситуацію. Невідомий молодик підійшов до таксофону, вставив в отвір картку і кудись зателефонував. Щойно він закінчив розмову, як до нього підійшли кілька чоловіків. Вони про щось перемовилися між собою і потім уже всі разом рушили з площі. Нікому з випадкових спостерігачів і на думку не спало, що в ту хвилину вони були свідками кінцевої фази операції із затримання зловмисника, якого співробітники СБУ з кількох областей відстежували не один місяць. «УМ» уже повідомляла читачам про це затримання кримінального балакуна. Тепер, коли рішення суду набуло чинності, про нього можна розповісти детальніше.

Мине зовсім небагато часу, як практично кожен землянин зможе визначати своє місце на поверхні планети з точністю до сантиметра, а момент свого перебування в ньому — з точністю до мікросекунди. Уже нині зробити це дозволяють американська система GPS та російська система ГЛОНАСС, які спираються на космічні супутникові мережі, а до 2015 року планується розгорнути аналогічну західноєвропейську систему Galileo. От тільки необхідну точність вони дають не завжди, бо залежать від волі власників — у періоди міжнародних криз інформація раптом починає «огрублюватися» до сотень метрів, знижується її достовірність. Та якщо сателітарні комплекси доповнити мережею наземних станцій, котрі вноситимуть відповідні корективи, то кінцевий споживач отримуватиме точну інформацію в будь–якому разі.

Цей кримінальний прийом давно вже став класикою жанру. На шляху пішохода злочинці підкидають гаманець із невеликою сумою грошей. Коли ж людина його піднімає, то раптом з’являється справжній власник, перевіряє вміст і заявляє, що насправді сума в ньому була значно більшою. Здавалося, прийом настільки широко відомий, що на ньому вже ніхто й не попадається. І все ж знаходяться простаки, які відразу «влітають» на чималі суми.