Відразу двадцять подолян стали переможцями обласного конкурсу «Молода людина року—2008». Подібний захід відбувся вперше, однак до участі у фінальній частині пройшло більш як сто кандидатур, запропонованих як різними державними структурами, так і громадськими організаціями. Тож представницькому журі на чолі із заступником «губернатора» визначити найкращих було непросто.

Малювати Олексієві хотілося завжди. Скільки пам’ятає, змалечку весь час був зачарований ілюстраціями, які бачив у книжках. І так само весь час запитував себе: як художникам вдається відтворити на папері людину, щоб вона виглядала, ніби жива? А от власноруч спробувати довго не випадало, бо народився і ріс у бідній селянській родині. Батька забрали у 1932–му, коли хлопцеві ледь виповнилося чотири роки, і незабаром він помер у в’язниці від побоїв, отриманих на допитах. У голодні тридцяті мати самотужки ставила на ноги трьох дітей, через те сім’ї не до розкошів було — не до фарб та олівців.
Утім саме художницький хист і непереборний потяг до його реалізації невдовзі призвели до тих крутих поворотів, що випали на долю Олексія Пилиповича Степового, який мешкає в селі Джулинка на Вінниччині.

Вінницька облрада прийняла рішення створити одразу два заповідні об’єкти місцевого значення: регіональний ландшафтний парк «Мурафа», що розкинувся вздовж притоки Дністра, та ландшафтний заказник «Зеленоклинівські пороги» на Південному Бузі. І це тільки перший етап розширення заповідних територій, що планують в області. Якщо сквер «Мурафа» площею 3,4 тисячі гектарів можна вважати, в основному, сформованим, то другий із названих об’єктів — лише невеликий складник майбутнього ландшафтного парку «Середнє Побужжя», на який зараз готують документацію. А разом зі ще одним проектованим об’єктом на березі Дністра — водно­болотним угіддям, що знаходиться під захистом Рамсарської конвенції, — нові площі займуть 16,5 тисячі гектарів.

Про те, що в роки Другої світової на території міста існував концтабір, де утримували радянських військовополонених, вінничани знали. Відомо було і про братські могили воїнів, які загинули від голоду, холоду та розстрілів, тому з часом тут встановили меморіальний знак. Але по–справжньому це сумне місце прикувало до себе увагу торік, коли з’ясувалося, що насправді й масштаби поховань, і реальні людські втрати значно вищі, ніж вважалося досі, — під час будівництва житлового будинку робітники випадково наштовхнулися на траншею з кістками людей там, де цього ніхто не очікував.

Півтора року тривало слідство і судовий розгляд кримінальної справи, яку правоохоронці неофіційно прозвали «справою чорної вдови». Перебільшення тут немає, бо вінничанка Ірина К. овдовіла з власної ініціативи, та й добивалась вона цього цілеспрямовано.

Конфліктна ситуація, про яку піде мова, могла б залишитися тільки фактом відносин між кількома сільськогосподарськими формуваннями та їхніми засновниками і не заслуговувала б на увагу в загальноукраїнській газеті, якби не два принципові «але».
По–перше, вона безпосередньо стосується темпів розвитку в Україні такої галузі, як кукурудзівництво, тим паче що у цієї культури є всі підстави невдовзі претендувати на роль одного з пріоритетів аграрної сфери. Як свідчить закордонний досвід реалізації біопаливних програм, саме кукурудза — оскільки її врожайність одна з найвищих — виходить там на перші місця як сировина для виготовлення біоетанолу. В нашій країні, після спаду інтересу до качанистої і різкого скорочення посівів, зараз намітився швидкий прогрес. Нинішнього року площі під цією культурою зросли майже на тридцять відсотків у порівнянні з 2007–м. По–друге, події, що сталися на Вінниччині, яскраво віддзеркалюють ті типові схеми, за якими відбувається перерозподіл власності в аграрній сфері цілої держави, причому їхні автори та виконавці надто не переймаються, наскільки законними є такі дії.
Лист до редакції від І. М. Семенцова, керівника підприємства «Земун Поле плюс», розташованого в Києво–Святошинському районі, до якого додавався цілий пакет документів на підтвердження правдивості описаного, примусив виїхати у відрядження на місце розгортання подій і зустрітися з людьми.

Схоже на те, що напад на відомого правозахисника, координатора Вінницької правозахисної групи Дмитра Гройсмана був спланований заздалегідь. Чоловік повернувся до Вінниці з відрядження близько першої години ночі, дістався до вулиці Козицького, де мешкає, і зайшов до під’їзду, де зустрів молодика, котрий поцікавився, як його звати, а коли почув у відповідь «Дмитро», то накинувся з кулаками. Гройсман вибіг з під’їзду, але надворі на нього вже чекав спільник нападника. Завдавши низку сильних ударів, молодики втекли, а невдовзі «швидка допомога» доставила потерпілого до лікарні, куди його і госпіталізували.

Про те, що в квартирі багатоповерхівки у Ленінському районі Вінниці коїться щось недобре, сусіди дізнались одразу, почувши через тонкі стіни шум боротьби, звуки ударів і крики про допомогу. Коли ж вони побігли на виручку, то двері помешкання виявилися замкнутими зсередини, а після дзвінків у двері підозрілий шум стих. Якраз вчасно нагодилися квартиранти, що винаймали кімнату в потерпілої, і відімкнули замок. На підлозі в калюжі крові вони знайшли непритомну 69–річну хазяйку з рубаними ранами голови і відчинене вікно, через яке втік нападник.

Викувати з металу одного з головних персонажів серіалу «Місце зустрічі змінити не можна» Гліба Жеглова — з такою ідеєю виступило керівництво Вінницького міськ­управління внутрішніх справ. Там вважають, що в місті надто мало пам’ятників визначним діячам культури, а скульптурних уособлень відомих літературних чи кінематографічних персонажів немає взагалі. Тому вирішили одним пострілом убити відразу двох зайців: увічнити образ харизматичного начальника відділу боротьби з бандитизмом, а водночас — виконавця його ролі Володимира Висоцького, який служитиме прототипом для роботи скульптора.

Приїзд до Вінниці якраз у передвеликодню суботу заступника міністра охорони навколишнього природного середовища Любомира Сав’юка з кадровою місією виявився повною несподіванкою для працівників територіального управління цього відомства. Річ у тім, що пан Сав’юк привіз наказ про призначення нового начальника управління і мав намір представити нового керівника колективу. Оскільки у співробітників саме був вихідний, у Вінниці столичний посадовець застав лише заступника начальника, який чергував у передсвятковий день. Тоді столичний чиновник вдався до, м’яко кажучи, вельми «неординарного» ходу — представив нового начальника… колективові державної екологічної інспекції, яка не входить до складу управління і не підпорядкована йому!