Національний банк України дозволив вітчизняним фінустановам вивозити за межі держави готівкову гривню — без обмежень і без спеціального дозволу. «Раніше право вивозити нацвалюту у готівці мав тільки Нацбанк, — пояснює «УМ» президент Українського аналітичного центру Олександр Охріменко. — Тепер він «поділився» цим своїм правом з іншими учасниками фінансового ринку».

Майже 50 років тому українець Микола Степанов створив шедевр, біля якого замислено зупиняються відвідувачі. Експонується робота у французькому Версалі, а також у місті Орлеані, на батьківщині знаменитої Орлеанської діви. Фотознімок під назвою «Життя» настільки вразив французів, що йому не раз присуджували почесні нагороди, зокрема — зовсім недавно — диплом Жанни Дарк за «довгоживучість». А сам фотохудожник отримав довічне право безплатно відвідувати Державний музей фотографії Франції. Але за 82 роки свого життя Микола Степанов жодного разу так і не скористався своїм привілеєм. Не знали закордонні шанувальники таланту фотохудожника, що для простого українського пенсіонера з його жебрацькою пенсією подібна пільга — все одно, що дозвіл переходити дорогу на червоне світло...

Мовознавець та краєзнавець Григорій Жук є на Тернопільщині досить відомою людиною. Чверть століття він викладав рідну мову на кафедрі українознавства місцевого економічного університету. Не так давно вийшов на пенсію, відтак серйозно зайнявся історичними дослідженнями — наразі, приміром, годинами просиджує в архівах, готуючи матеріали для майбутньої книги про рідне село Гаї Розтоцькі. Не одну газетну публікацію та радіопередачу підготував і про історію тернопільських храмів. А ще Григорій Жук збирає український фольклор на незвичайну тематику — про Голодомор.

Майже 30 років жителька черкаського села Нечаївка Любов Романенко носить у своєму серці нестерпний біль. І мало не щодня, дивлячись на своїх двох синів та доньку, вона думає про те, що нині в неї було б не троє, а четверо дітей. З 7 травня 1982 року, коли вона народила дівчинку в Черкаському пологовому будинку №1, ця жінка постійно живе з думкою про те, що її донька не померла, як заявили їй лікарі, а живе у прийомній сім’ї...

Минулого року одним із найпродуктивніших ньюз–мейкерів у вітчизняному культурному просторі був Комітет iз Національної премії імені Тараса Шевченка. Причому півстолітній ювілей, який відзначила найвища державна нагорода у 2011–му, в інформаційному потоці становив лише невеликий відсоток, відверто поступаючись новинам скандального характеру. Першою ластівкою у цьому вирії став «Чорний ворон» Василя Шкляра, який хоч і набрав необхідну кількість голосів на фінальному засіданні Комітету, в списках лауреатів так і не з’явився. На лист письменника, в якому він стверджував, що не може прийняти цю відзнаку, поки посаду міністра освіти обіймає Дмитро Табачник, Президент Віктор Янукович відреагував дуже «своєрідно»: в його Указі №275 про нагородження Шевченківською премією прізвища Шкляра не було взагалі.

Цю книжку ужгородський парох Михайло Лучкай почав писати у 1831 році, після повернення з Італії. Очевидно, натхненний побаченою там протягом 14 благодатних місяців старовиною священик–інтелектуал заповзявся створити «Історію карпатських русинів», яка б розповіла світові про його народ і батьківщину. Саме тому писав латиною — мовою, зрозумілою тоді у всьому освіченому світі. Писав довго: останній, шостий, том його історії закінчується подіями 1843 року, наприкінці якого він і помер...

«Історiя» Лучкая вбралася у палiтурки лише зараз, завдяки видавництву «Закарпаття».

Такі міні–енциклопедії, як «Сучасна Україна: портрет з натури» (Ужгород: Ліра), з’являються нечасто. Зрозуміло, чому: у номенклатурі професій немає спеціальності «енциклопедист», а тут потрібно об’єднати інформацію з широкого спектра дисциплін — географії, геології, кліматології, екології, демографії, політології тощо. Та ще й подати усе в єдиному популярному стилі. Насмілився здійснити такий проект професор історії з Ужгородського університету Сергій Федака, що добре володіє оповідним письмом (окрім спеціальних праць, автор краєзнавчих розвідок та вже кількох історичних повістей). І йому вдалося: третє місце в рейтинґу (з-поміж 27 претендентів) та спеціальна відзнака саме за проектну сміливість — цілком адекватні.

У Різдвяні свята львів’яни та гості міста взяли участь у параді звізд — символів народження Спасителя. Святковий атрибут називають саме звіздою тому, що три волхви, шукаючи місце народження Ісуса, йшли за світлом зірки. Завдяки цьому красивому символу в Львові кілька років тому було започатковано фестиваль. З кожним роком у ньому беруть участь дедалі більше охочих. Наприклад, на цьогорічнім фестивалі «Спалах Різдвяної звізди» майстерно виготовлених звізд було більше п’ятдесяти.