Думається, більшість вітчизняних уболівальників шокували результати чемпіонату світу в дивізіоні IВ, за підсумками якого українські хокеїсти вилетіли вже в «третю лігу». Адже, здавалося, створена рік тому Професіональна хокейна ліга та поява амбітного «Донбасу», який уже заявився у КХЛ, мали б підняти національну збірну на щабель вище. А вийшло навпаки. Хоча те, що сталося, не позбавлене логіки. Збірна України на турнірі в Любляні була найстаршою — середній вік гравців «синьо–жовтих» становив понад 30 років. Наш хокей старішає вже впродовж півтора десятка років. Класні ветерани відходять, а гідного молодого підсилення — немає, бракує роботи на дитячо–юнацькому рівні. Тож національна команда й сповзає донизу.

Згоден із такими поясненнями й 30–річний захисник ХК «Донбас» Олександр Побєдоносцев, який на ЧС у Словенії увійшов до числа найкращих бомбардирів (4 голи + 1 передача) та символічної збірної турніру. У розмові з кореспондентом «УМ» Побєда підбив власні підсумки неоднозначного для українського хокею сезону.

Упродовж останнього тижня «Барселона» отримала одразу три відчутні ляпаси. Минулої суботи найяскравіша команда сучасності програла вдома «Реалу» матч чемпіонату Іспанії, а з ним і суперечку за золоті медалі прімери. Перед цим підопічні Хосепа Гвардіоли поступилися в Лондоні у півфіналі Ліги чемпіонів «Челсі». Здавалося, в найкращої команди планети є всі шанси виправити ситуацію. Але каталонці ними не скористалися навіть за дуже сприятливих обставин, підтвердивши, що команда переживає певну кризу.

На відміну від чоловічої суперліги, де боротьба за медалі між чотирма найсильнішими клубами країни розрахована на чотири тури, у жінок фіналісти пройшли вдвічі коротшу дистанцію. Зігравши серію поєдинків у Луцьку та Южному, квартет найкращих команд «регулярки» розподілив нагороди. Другий рік поспіль чемпіонський титул здобули дівчата з южненського «Хіміка», які в напруженій боротьбі обійшли «Континіум–Волинь». У суперництві за «бронзу» «Сіверськодончанка» не без проблем випередила тернопільську «Галичанку».

Хоча більшість сучасних мешканців славного Яворова — села, яке «розбіглося» по горах обабіч стрімкої Рибниці на цілий десяток кілометрів, «ударилися» в ліжникарство, різьбярі по дереву теж не переводяться. Інакше важко було б зрозуміти нинішніх земляків Юрія Шкрібляка, котрий творив тут колись свої дерев’яні шедеври. «Я із задоволенням працюю над тарілками і шкатулками, хоча цим не займалися ні мій дід, ні тато, — розповідає юний майстер Андрій Кобчук, в роботах якого фа­хівці вже помітили ознаки непересічного таланту. — Мабуть, досвід предків не вивітрився з нашого роду, бо моя мама Ольга — прапраправнучка Юрія Шкрібляка».

Кантрі–співачка Тейлор Свіфт, яку в Америці просто обожнюють (і не лише публіка, а й музичні критики, свідченням чому є безліч здобутих дівчиною нагород), уже має й акторський досвід. Вона зіграла одну з головних ролей у романтичній комедії «День святого Валентина» й кілька разів з’являлася в серіалах. Схоже, зніматися в кіно Тейлор сподобалося, бо пропозицію зіграти в біографічній стрічці «Дівчата, схожі на нас» (Girls Like Us) 22–річна зірка прийняла залюбки. Хоча, не виключено, вирішальною стала музична спрямованість фільму. Адже в основу сценарію покладено однойменний роман Шили Уеллер про трьох співачок, популярних наприкінці 1960–х — початку 1970–х років.

Театральний актор, граючи на сцені самогубство Іуди Іскаріота, випадково повісився насправді.

Коли читаєш на сайті знайомств: «Я приваблива, як Ferrari, екстравагантна, як Lamborghini, знаю собі ціну, як Aston Martin, вишукана, як Bentley, створена для свободи, як Porsche!» — так і хочеться додати: «Ламаюся, я «Жигулі».

Коли говорять музи — гармати мовчать. Проекцiонуючи цей відомий вислів на сьогодення Києва, під «гарматами» слід розуміти занесені над історичними будівлями ковші екскаваторів, які не менш ефективно, ніж окупанти під час війни, нищать архітектуру міста. «Музи» — всі, хто виходить на акції протесту і у такий спосіб примушує «гармати» якщо не «замовчати», то хоча б узяти тайм–аут у своїх руйнівних діях. Режисер Олександр Білозуб у нерівній битві за Київ, обрав тактику не одноразову, а системну. Вистава «Як тебе не любити, Києве мій!», прем’єра якої відбулася днями на Камерній сцені Театру Франка, буде таким собі постійним закликом берегти місто, велична історія якого разюче дисонує із сьогоднішнім безладом на його вулицях.

У легендарного журналу «Сучасність» відкривається друге (чи то пак четверте) дихання — видання знайшло нового інвестора, це видавництво «Спадщина–Інтеграл», якого головний редактор Тарас Федюк називає «стабільним засновником». Інвестор, за словами Федюка, має намір спонсорувати «Сучасність» не рік–два, як траплялося з його попередниками, а дати тривале життя журналові.