Україна здавна славиться своїм інтелектуальним потенціалом, проте «світлим головам» не завжди вдається розквітнути саме на Батьківщині — не може (чи не хоче) наша держава займатися «шліфовкою алмазів». Тож і доводиться з сумом спостерігати, як наші співвітчизники в пошуках кращої долі змінюють громадянство. Шахи, де за останні роки Україна втратила двох потужних молодих зірок — Ганну Музичук та Сергія Карякіна — яскраве цьому підтвердження. Водночас уже згаданого «мозкового» потенціалу достатньо, аби і з такими втратами не пасти задніх у світових шахах.

Катерина Лагно — локомотив, який тягне за собою українські жіночі шахи, незважаючи на різні перепони. Попри те, що уродженка Львова, яка довгий час жила на Донбасі, нині мешкає у Франції, вона надалi виступає за нашу державу, хоча головною причиною такого рішення називає зовсім не патріотизм.

«Ура, канікули!» Активний сезон відпочинку розпочнеться буквально за лічені дні. Як використати літні місяці, аби діти максимально набралися здоров’я і заслужено «перевели подих» після напружених шкільних буднів і свят? Адже впродовж навчального року сучасні школярі трудяться по 9—10 годин на добу. Саме стільки займають уроки в школі, приготування домашніх завдань, читання, музичні заняття, спортивні тренування та інші «гуртки за інтересами». Навантаження для дітлахів часом перевершує робочий день дорослих. І це, на жаль, позначається на їхньому здоров’ї. Тож перше, що можуть і повинні зробити батьки влітку, — зміцнити здоров’я дитини. Адже від того, як вона відпочине та набереться сил, залежить не тільки її працездатність і успішність у навчанні, а й уміння радіти життю. Тож ці три місяці треба правильно організувати.

«Найбільша проблема при проведенні табору, коли ні батьки, ні тим паче діти не уявляють його формату, — каже майбутній комендант цьогорічного червневого «Коловрату» Олександр Бойко. — Хоча ми постійно наголошуємо, що формат у нас особливий, це розуміють не всі. Тож практично на кожному таборі виявляється, що принаймні десять відсотків дітей саме тут уперше миють посуд, уперше бачать непорізану капусту і вперше сплять у наметі».

Найвищий гірський масив Землі у Гімалаях уродженець Запорізької області Федір Конюхов уперше здолав 11 травня 1992 року: на пару з іншим екстремалом, Євгеном Виноградським, він піднявся на Еверест (Джомолунгму) його Південним схилом. Власне двадцятиріччю того схо­дження і було приурочено експедицію команди «7 вершин» на пік планети, «зріст» якого становить 8848 метрів.

Пане Табачнику, хочу розпочати з того, що я — українець, яких ви вiдверто не любите та зневажаєте. Хочу запевнити вас у тому, що мiй лист, думки i висновки щодо вашої шахрайської антиукраїнської дiяльностi не проплаченi нi спецслужбами США та Європи, нi полiтичними силами, нi опозицiєю. Саме в цьому ви постiйно та безпiдставно звинувачуєте всiх, хто засуджує ваше перебування (переконаний, тимчасове) в мiнiстерському крiслi, хто виходить на тривалi антитабачниківські акцiї по всiй Українi.

Менi, лiкаревi з 40–рiчним стажем, доля послала випробування стати пацiєнткою. Здавалося б, кому–кому, а менi добре вiдомо, в яких умовах iснує чимало лiкарень, як багато скарг на цi умови доводиться чути вiд хворих... Знаю також, що держава фiнансує галузь охорони здоров’я за мiнiмальним рiвнем — i щодо зарплат медичних працiвникiв, i щодо оснащення лiкувальних закладiв...

Прочитав у вашiй газетi оцiнки В’ячеслава Кириленка антиукраїнськiй кiнокартинi чи серiалу «Бiла гвардiя», знятiй у Росiї.

Якби півтора року тому букмекери запропонували мешканцям Дитятина спрогнозувати перспективи Володимира Слободяна — нового власника їхньої занепалої ферми, навряд чи хтось зробив би високі ставки. Здоровий селянський глузд й апокаліптичні картини тутешньої постколгоспної дійсності ніяк не налаштовували на оптимістичні прогнози. Господарська діяльність у селі з населенням півтисячі осіб жевріла лиш у цих занедбаних корівниках спілки «Рідна земля», де мучилося 130 тварин. Біля них, як мокре горить, відбували трудову повинність (яка зарплата — такі й зусилля) зо два десятки дитятинців. Іншої, не оплачуваної з держбюджету, роботи в цьому найвіддаленішому поселенні Галицького району не було. Та що там зайнятість простих селян — третина з 16 обраних у 2010 році депутатів місцевої сільради не мали постійних заробітків.

Чи міг тоді хтось повірити в те, що тридцятирічний підприємець з–під Івано–Франківська, котрий у тваринництві робив перші бізнес–кроки, прийшов сюди надовго і всерйоз? Виявляється, дива можливі.

Давид Ґареджі — одне з найбільш рекламованих для відвин місць Грузії. Цей середньовічний скельний храмовий комплекс розташований за 70 км від Тбілісі. Незважаючи на близькість до столиці, турист не завжди зможе по­трапити в Давид Ґареджі. Ми, наприклад, оглянули оновлені будівлі діючого чоловічого монастиря і лиш потім дізналися, що побачити знамениті фрески, серед яких — зображення грузинських властителів і цариці Тамар, не вдасться. «Там азербайджанські прикордонники. Учора можна було пройти, а сьогодні — ні», — дозував інформацію монах–провідник. Річ у тім, що Давид Ґареджі знаходиться на кордоні Грузії та Азербайджану, так би мовити, комплекс «розтікся» по обидва боки гори, яка сьогодні є демаркаційною лінією між обома державами. Сам кордон виглядає як стрункий ряд кілочків, розташованих уздовж стежки по той бік гори. Грузинські прикордонники, які піднялися за нами, могли пояснити ще менше, ніж слуги Божі: мовляв, ми працюємо тут перший день, але далі йти не пускали.