У Полтаві відкрили одразу дві меморіальні дошки на честь Героїв Радянського Союзу, льотчиків–фронтовиків Івана Бабака та Олександра Васька. Перша з них з’явилася на приміщенні загальноосвітньої школи №7, яку Іван Ілліч свого часу очолював, а друга — на одному з будинків Першотравневого проспекту, де жив Олександр Федорович. Обоє під час Другої світової війни були льотчиками–винищувачами, пілотами–асами. При цьому обидва народилися в селі (Бабак — у Нікопольському районі сучасної Дніпропетровщини, Васько — під Полтавою), прожили довге життя й відійшли у вічність на початку ХХІ століття. Хоча доля кожного складалася по–різному.

Дмитро Кулічковський народився у багатодітній сім’ї, яка невдовзі втратила найдорожчу людину — неньку. Тож хлопець залишився без матері у восьмирічному віці. Після школи відслужив у армії, працював різноробом у колгоспі. Ті перші життєві труднощі гартували характер і водночас підказували дорогу до Бога. Дияконом він став у 1987 році, тобто в радянські часи, коли такий вибір декому видавався навіть «крамолою». Саме тоді направили служити Богу в російське місто Кіров. Через три роки висвятили у сан священика. Після закінчення Одеської семінарії та Київської духовної академії «поріднився» з Полтавщиною. Тут практично одразу взявся за відновлення дзвіниці церкви Різдва Івана Хрестителя у селі Марківка Кобеляцького району. Храм цей збудували у перші роки ХІХ століття, а на початку ХХ войовничі безбожники зруйнували його. Тільки в 1996 році стараннями настоятеля і парафіян дзвіниця воскресла на місці руїни.

Коли в масштабах країни водорозділ між владою й опозицією за суто партійними вподобаннями визначається на межі статистичної похибки, очевидно, що головний «приз» нинішніх виборiв розігруватиметься в мажоритарних округах. Знаковою ж для кандидатів–мажоритарників була і залишається «центрова» Полтавська область, приблизно рівновіддалена від західного та східного «полюсів». Фактично, починаючи з 1999 року, кожнi вибори на Полтавщинi були своєрiдним концентрованим вiддзеркаленням всеукраїнських «великих перегонiв». Яким же є мажоритарний політичний ландшафт регіону напередодні виборчої «години Ч»? Хто виорав його найглибше й угноїв найщедріше? Спробуємо розібратися.

Буквально за лічені днi з полів традиційних сусідських «битв» у Кременчуці, умовно кажучи, винесли двох потерпілих із поламаними щелепами. А почалося все з того, що один із мешканців багатоповерхівки, розташованої на вулиці Воїнів–інтернаціоналістів, заходився ремонтувати своє родинне гніздечко за допомогою перфоратора. Причому не вимикав цей вельми гучний інструмент навіть у вихідні.

Днями на прес–конференції в Полтаві народний депутат, лідер УНП і водночас другий номер у виборчому списку об’єднання патріотичних сил «Наша Україна» Юрій Костенко звернув увагу журналістів на, м’яко кажучи, невідповідність у словах і діях творців сумнозвісної «газової» угоди з Росією 2009 року, яку підписали тодішні прем’єр–міністри обох країн Юлія Тимошенко та Володимир Путін. Адже після її підписання, нагадав пан Юрій, усіх переконували в тому, що, по суті, кабальна для нашої держави ціна російського газу — 530 доларів за тисячу кубометрів — є винятково ринковою, вирахуваною з математичною точністю, власне, «єдино правильною» й ледь не взаємовигідною. Сьогодні ж Путін уже в іпостасі президента Росії пропонує «спуститися» з неї до 160 доларів в обмін на вступ України до Митного союзу в рамках СНД. «Така більш ніж суттєва різниця у вартості газу може стати платою тільки за одне: як Україна позиціонуватиме себе у світі — проросійською колонією чи незалежною європейською державою, — наголосив Юрій Костенко. — Отже, то була не економічна, а суто політична угода».

Минулої суботи в Полтаві, де тривалий час жила воістину народна артистка, відбулися велелюдні урочистості з нагоди відкриття довгоочікуваного пам’ятника. В них узяли участь очільники Полтави та області, колеги Раїси Панасівни, громадськість. Найбільш хвилюючу церемонію відкриття знайомого всім образу перед очима присутніх доручили чоловікові Раїси Панасівни, також знаному артистові Миколі Кириченку та юній співачці, землячці «сучасної Чураївни» з Глобинського району Наталці Шинкаренко, котру Майстриня інколи називала своєю наступницею.

У жовтні виповнюється 340 років із дня народження видатного борця за волю України, гетьмана козацької держави у вигнанні, творця першої у світі демократичної Конституції Пилипа Орлика. З тієї нагоди обласна організація Товариства українських офіцерів влаштувала у Полтаві наукову конференцію. На ній учені–історики, краєзнавці, активісти цієї та інших громадських організацій згадували життєвий шлях подвижника української справи, аналізували написані ним документи, наголошували на непересічному значенні останніх не лише для осягнення минувшини.

Спочатку був телефонний дзвінок працівникам Запорізького УБОЗ від місцевої мешканки, дружини 30–річного громадянина Сирії, студента тамтешнього вишу. Схвильована жінка повідомляла про те, що її чоловік наприкінці вересня поїхав до Дніпропетровська, після чого зв’язок із ним перервався — натомість зловмисники надіслали їй «есемеску» з вимогою–ультиматумом викупити свого благовірного за 10 тисяч доларів або переписати на них власну квартиру. Згодом пролунав телефонний дзвінок: під час короткої розмови змучений катуваннями чоловік буквально благав кохану виконати вимоги бандитів і викупити його.

Учора в Полтаві побував лідер об’єднання патріотичних сил «Наша Україна» Віктор Ющенко. Це вже сімнадцятий регіон його передвиборчого туру. І багато в чому особливий. Хоча б тому, що саме в Полтаві більше трьох років тому було започатковано найсистемніший «конвеєр» підкупу виборців через так звані «продуктові пайки». Спочатку на виборах мера обласного центру та депутатів міськради, а тепер, відчувши «безпрограшність» таких технологій, ті ж таки «ляльководи» від влади й олігархів поширюють згаданий «досвід» на всю область. Їхні представники з «безкоштовним сиром» є в більшості мажоритарних виборчих округів, і саме вони залишаються головними претендентами на перемогу. Чому? І чи є рецепт протидії такій «безальтернативності»?

Споруджену ще наприкінці ХІХ століття хату–розвалюху в селі Суха Кобеляцького району, де в дитинстві жив видатний український письменник Олесь Гончар, в останній рік ХХ століття зрівняли з землею i на тому місці відбудували її «аналог». Саме та відновлена хатина стала основою державного літературно–меморіального музею–садиби класика, який відкрили 28 серпня 2000 року. Керує ним одразу в кількох іпостасях (директора, науковця, зберігача фондів тощо) двоюрідна племінниця Майстра слова, власне, онука його дядька Якова Тетяна Бондаревська, котра віднедавна знову мешкає в Сухій. А в дитинстві вона також жила в тій хаті, тож пізнала її, як кажуть, до пучків пальців, якими після походів у ліс за пакільцями разом із бабусею постійно зміцнювали стіни. Бо ж під час війни після «забав» наших бійців зі снарядом хату, за словами бабусі, «підняло і гепнуло». Та й нову споруду треба вже ремонтувати. До того ж пані Тетяна стала однією з фундаторок Всеукраїнського благодійного фонду імені Олеся Гончара, зусилля якого зараз спрямовані на те, щоб викупити покинуте приміщення колишньої сухівської школи–дитсадка й облаштувати там повноцінну літературну частину експозиції.

Адже в хаті–музеї через брак місця виставлено для огляду менше третини експонатів, зібраних директоркою. Тож зараз у неї клопотів і проблем, які заслуговують на окрему розмову, вистачає. Поки що ж говоримо з Тетяною Бондаревською про воістину унікальне за автентикою наповнення цієї хати (від скрині для приданого бабусі письменника та виготовлених руками його дідуся меблів, їхнього домашнього начиння до одягу, особистих речей, друкарських машинок знаменитого внука і навіть дзвіночка, голосом якого він у зрілому віці кликав дружину в свій робочий кабінет у Кончі–Заспі), та першовитоки творчості Олеся Гончара. Тим паче що автору цих рядків, як, певно, й кожному, хто закінчував школу в радянські часи, здавалося, що про тоді ще живого класика ми знаємо майже все. Тепер же з’ясовується, що навіть у «хрестоматійній» фразі з підручників та енциклопедій про те, що «Олесь Гончар народився у селі (слободі) Суха на Полтавщині» достеменним є лише дієслово. Так, народився, але не Олесь, не Гончар, не в Сухій і не на Полтавщині... Чому такі розбіжності навіть в офіціозі? Зрештою, наскільки «рідною» для письменника була ця скромна хатина?