Відбулася тижнева дистанційна експертна сесія Всеукраїнського рейтингу «Книжка року’2018» з визначення «Лідерів літа». Починаємо публікувати шорт-листи кожної підномінації — по сім найподієвіших книжок піврічного видавничого репертуару (за абеткою).

У фільмі Террі Ґілліана «12 мавп» (1995) є репліка: «Психіатрія — найновіша релігія». Це доволі точна часова констатація виходу на кіноринок потужного епідемічного тренду: «ігри розуму».

Найтиражнішими книжками за Радянського Союзу були — окрім, звісно, перевидання Лєніна в асортименті, — брошури з партійно-урядовими рішеннями щодо перспектив розвитку суспільства.

Наталя Яковенко — історик та історіософ, поважну популярність якої (що серед колег, що серед масового читача) можна описати не епітетами, а рейтинговою статистикою. У «Книжці року’2002» її книжка «Паралельний світ» (К.: Критика) здобула Ґран-прі.

Справжня критика — це не «про що» рецензована книжка, картина, фільм чи вистава. Це про вербальне чи візуальне висловлювання, яке сприяє розумінню світу, мистецького в тому числі.

З казок ми починаємо життя, слухаючи на ніч дідуся Панаса. Ними й завершуємо — розказуючи їх онукам. А подорослішавши, читаємо вже не казки, а байки і притчі. Хтось не читає й того — і все життя танцює на граблях.

Останній, написаний 2015-го, роман Ісабель Альєнде «Японський коханець» (Л.: Видавництво Анетти Антоненко), — родинна сага у найточнішому значенні цього терміну.

Перекладачі дарують українському читачеві більше відкриттів, аніж земляки-письменники. Інакше й бути не може: великий літературний світ непомірно більший за локально-вітчизняний.

Книжка «Detox» (К.: Бланк-Прес) — зразкове влучання у мішень читацьких очікувань. В інформаційному просторі — пересит бюрократичної пропаганди і політичного популізму.

Назагал у книжці Володимира Селезньова «Кремлівський плагіат: від «шапки Мономаха» до кепки Ілліча» (Тернопіль: Мандрівець) не міститься якихось відкриттів — переважна більшість наведених фактів так чи так уже виникала на інформаційній поверхні.