Страх щастя: рецензія на збірку новел Ісабель Альєнде «Оповідки Еви Луни»

25.04.2018
Страх щастя: рецензія на збірку новел Ісабель Альєнде «Оповідки Еви Луни»

Перекладачі дарують українському читачеві більше відкриттів, аніж земляки-письменники.

 

Інакше й бути не може: великий літературний світ непомірно більший за локально-вітчизняний.

 

Але роль перекладачів у літпроцесі не кількісна, а якісна — вони постачають зразки, якими далі вже не можуть нехтувати співвітчизники-літератори: аби потрапити на місцевий олімп, мусять перевершити перекладений взірець.

 

Один із найвправніших сталкерів зоною іспаномовних літератур — Сергій Борщевський.
 
Те, що називаємо латиноамериканським магічним реалізмом, — значною мірою знайоме нам через нього. Плюс титуловані іспанці — Села, Руїс Сафон, Перес-Реверте.
 
Має купу поважних перекладацьких премій — це той випадок, коли нагороди цілком адекватно відбивають рівень професіоналізму. І — таланту, якому приступні чи не дива.
 
Приміром, торік С.Борщевський завершив перекладати спадщину мексиканської поетки та філософині з XVII століття Хуани Інес де ла Крус, й вона постала цілком актуальною для сьогодення авторкою. 
 
Позаторік Сергій Борщевський відкрив нам Ісабель Альєнде, чилійську письменницю, чиїх книжок продано у світі понад 67 мільйонів. Отже, «Оповідки Еви Луни» (Л.: Видавництво Анетти Антоненко, 2016) — збірка новел, що обрамлена епіграфом з «Тисячі й однієї ночі» та прикінцевою цитатою звідти ж.
 
Шахразада, як відомо, займалася суто прагматичною справою — відволікти увагу шейха-садиста. Спосіб у неї був один: не промовити жодного слова, яке б вивело слухача із зони комфорту — жодних дратівливих подробиць-запитань, що спонукають замислитися, тобто занепокоїтися.
 
Арабська новелістка впоралася. Так само й Ісабель Альєнде приспала пильність літературознавців. Тимофій Гаврилів пише про книжку «Оповідки Еви Луни»: «Вона легка, як павутинка. Вона позбавлена глибини» (Збруч, 01.014.2016).
 
Авжеж, проблеми, що не мають наразі розв’язки, здаються невагомими. Бо саме не вдається осягнути їхньої глибини.
 
Проблемна «павутинка» від Альєнде — це та невловна для розуму думка: чому за наявності милосердного Бога світ навкруги такий гранично жорстокий?
 
Тож, коли наш рецензент далі вдається до загальника «людина прагне казки», — має на оці радше поверхове мелодраматичне зваблення.
 
Бо суворі автентичні казки — найглибші твори, що викорінюються з архетипів. Вони — інструменти ініціації у світі несвідомого.
 
Й аби зорієнтуватися у тих примарних ландшафтах, не варто зважати на банальний навігатор здорового ґлузду.
 
«Таблиця множення — це не аґрумент», — збагнула Аліса вже потому, як у пошуках не тої речі потрапила не в те місце (Льюїс Керрол. Аліса в Країні Див. — К.: А-БА-БА-ГА-ЛА-МА-ГА, 2005). Потрапила в казку, глибиною без дна.
 
Не побачиш дна і в оповідках Ісабель Альєнде; їхніми поверхнями ковзати навіть легше, ніж Алісі крізь кролячу нору — ніяких зачіпок-підказок, жодної дидактики.
 
Чистий тобі вуаєризм — зачудування життям й ані найменших спроб традиційного аналізу. Та водночас — напружене дослуховування-розрізнення, бо ж «у цих краях будь-яке слово, навіть Боже, губилося в пташиному гаморі».
 
Ну, так: сучасний інформаційний простір — це безугавне банальне цвірінькання, що замулює первісні сенси.
 
А оскільки «говорити означає й існувати», — більшість балакунів є заручниками спотвореної семіотики.
 
Повсякчас користуючись напомпованими ГМО словами, вони не чують Вищих слів-попереджень, прямують наосліп і прагнуть непотребу. Зрештою опиняються біля розбитого корита: мовляв, «не пощастило».
 
Таких персонажів, екзистенційних лузерів, в «Оповідках Еви Луни» — хоч греблю гати. Але до кожної новели залітає якась біла ворона — той, хто осягнув магічну суть слова.
 
Є тут справжні відунки, здатні вилікувати нашіптуванням потаємних слів навіть хронічних бандитів.
 
Є ті, що прозріли запізно й заклякли перед «жахливою порожнечею стількох несказаних слів». Дехто, нарешті, навчився мовчати-думати, адже зрозумів, що «він не міг заговорити з нею про це, бо в розмові одне тягне за інше і зрештою кажеш те, чого казати не хочеш».
 
А хтось «збагнув, що слова живуть вільно й безладно, мов птахи, і людина з головою на плечах може їх ловити й продавати», — і став фокусником-екстрасенсом або ж політиком. 
 
Отже, «Оповідки Еви Луни» — про слова-смисли, що впливають на людські долі. Своєрідні «сюжетні» заговори супроти символічного зурочення, бо «з іменами людей і взагалі живих істот треба добре пильнувати, адже, вимовляючи їх, ми торкаємо їхні серця й проникаємо в їхню життєву силу».
 
Кожна з новел — не результат, а сам процес пізнання. Такі собі загадкові картинки, схожі на рентгенівські знімки без коментарів лікаря.
 
Водночас розпливчасті й конкретні — неначе сни. Оповідання — як польоти уві сні та наяву (і, коли хочете, за своєю поетикою можуть бути порівняні з відомим фільмом Романа Балаяна).
 
Сни повсякчас виникають посеред оповідок Альєнде і роблять видимими справжні причини яві. Багатьом вдається приручити сни й навіть керувати ними («стільки років ходили, взявшись за руки, й спали в обнімку, що, якби схотіли, могли б опинитися в одному сні»).
 
Часом трансперсональні експерименти призводять до кумедних трафунків, як-от: «Так уважно розглядав сплячу дружину, що навчився відгадувати, що їй сниться. Еціо радо б віддав життя за те, щоб вона з такою ж силою відповідала на його почуття».
 
Ясна річ, на цьому ґрунті рясно родить грибниця всіляких ошуканців, про що свідчать газетні оголошення на кшталт «Поліпшую якість снів».
 
Але зона турбулентності, де химерно завихрюються яв і сон, — зовсім не туристичний напрямок. Тут буває несподівано небезпечно; смертельно небезпечно — як на кожного дилетанта, що раптом узявся гратися магічними сірниками.
 
Яких монстрів можна зу­стріти за рогом, ми пам’ятаємо зі звіту про таку мандрівку, що її годі забути: Марина і Сергій Дяченки, «Печера» (Санкт-Пєтєрбурґ: Азбука, 1997).
 
Щось подібне подибуємо і в Ісабель Альєнде, коли стикаємося з оцим монстром: «Страх сильніший за бажання, за кохання, ненависть, почуття провини, лють, сильніший за вірність. Страх — це щось неосяжне». 
 
Природу страху досліджували чи не всі великі філософи, наприклад, Декарт. «Він каже: не треба бігти від предметів страху, тому що, біжучи, ви все одно страх із собою заберете! А якщо підете на них з оголеною шпагою, то переконаєтесь у тому, що це лише повітря й тіні» (Мераб Мамардашвілі. Картезіанські роздуми. — К.: Стилос, 2000). І так само великі письменники, на­приклад, Кафка.
 
Увесь латиноамериканський магічний реалізм — це, вважай, змагання зі Страхом. З європейської відстані часом здається, що цей літературний напрямок виснувався саме з кафкіанського екзорсизму (принаймні, оповідання І.Альєнде «Маленький Гайдельберг» — родом звідти).
 
«Русскій мір», спадкоємець «радянського способу життя», — це Кафка, втілений у життя. І він досі тисне на нас. Тож вивчати його твори варто з не меншою наполегливістю, аніж Шевченкові. Як і всі інші, суголосні.
 
Інакше кажучи, якби «Оповідки Еви Луни» переклали у нас раніше — може, ми не так злочинно легковажили б символікою, через що, значною мірою, і спалахнула донбаська пожежа.
 
Звісно, нам важко до кінця осягнути триб чилійського буття. А проте часом здається, що Альєнде описує світ Донбасу: «Історії накопичених злиднів і несправедливостей».
 
Краєвиди, де «лише смітники вказували на те, що тут живуть люди», і де «спека й пилюка проникає крізь шкіру й осідає в душі».
 
Й тому «через втому і нудьгу в них починалися галюцинації». Навіть тамтешні «ополченці» здебільшого рекрутовані з особин, упізнавано не обтяжених знаннями й уміннями («єдине, що він навчився вправно робити, — це триматися на велосипеді»).
 
Але й ця вбога чилійсько-донбаська цивілізація, пострадянська й посткафкіанська, також прагне щастя. От, лишень, якесь воно у них надто сумне — «мусила тягти важкий віз своїх мрій».
 
Так буває, коли людині відбирають сьогодення заради примарного майбутнього.
 
«Обіцянка щастя робить людину нещасливою», — формулює цей парадокс сучасний голландський філософ Сібе Шаап, аналізуючи різні людиноненависницькі доктрини — Лєніна, Гітлера, Мао.
 
І переконує: тільки «вічна прив’язаність до сьогодення має вимір майбутнього. Фатальність вічного сьогодення є необхідністю» (Мстива отрута: Ріст невдоволення. — К.: Видавництво Жупанського, 2015). 
 
Власне, оповідання Ісабель Альєнде — про те, що відчуття щастя можна вхопити лише у дні сьогоднішньому. Але для того треба подолати отой страх, а спочатку розпізнати його.
 
Підступність його в тому, що маскується під ангела майбутнього й водночас погрожує минулим. Відтак, скасовує сьогоднішнє.
 
В оповіданні «Зіпсоване дівчисько» йдеться про те, як можна блокувати пам’ять, аби вона не руйнувала сьогодення.
 
Зрештою, письменництво як таке і є спробою вигнання бісів підсвідомої пам’яті: «Іноді, щоб позбутися якогось химерного спомину, треба розказати його як таку собі оповідку».
 
Власне, це засадничий принцип психоаналізу: «Нужно вспомнить настолько, чтобы забыть» (Кларисса Пинкола Эстес. Бегущая с волками. Женский архетип в мифах и сказаниях. — К.: Софія, 2002).
 
«Оповідки Еви Луни» і є своєрідним психоаналітичним сеансом. Проте Ісабель Альєнде ніде не виказує лікарських амбіцій. Хто має очі-вуха — побачить-почує.
 
А решта може читати ці оповідки, як римейк «Тисячі й однієї ночі». Або лише заради знаходження перлин спостережливої адекватності.
 
Та хоч-не-хоч, під кінець таки стаєш шукачем смислів, тлумачем символічних кросвордів, яких повно за вікном кожного читача.
 
Стаєш упорядником власної свідомості, уважним до знаків-проявів, які поки не мають назв-характеристик. Словом, переймаєшся обмірюванням світу — як ото в дивовижному романі сучасного швейцарського письменника Даніеля Кельмана: «Пагорб, про який не знаєш, яка його висота, ображає Розум і змушує його непокоїтись. Не визначаючи щоразу місця свого перебування, Людина не може просуватися вперед. Загадкою, нехай і невеликою, не можна нехтувати» (Обмірювання світу. — Л.: Піраміда, 2013).