Духовна недільна школа при церкві Святого Миколая (Притиска) УПЦ КП працює для дорослих уже чотири роки; з дітьми там працюють, iз певними перервами, десь років два. Її керівник — кандидат церковно-історичних наук Сергій Башинський, викладач християнської етики. Наша розмова про те, для чого ходити у церкву і що є таїнства.

За вікнами бусика — засніжені карпатські краєвиди. Йдеться до Михайла, що «на білому коні приїжджає». Бусик везе пакунки з продуктами для потребуючих Коломийської єпархії від вірян із Криворівні. Дорогою говоримо з отцем Іваном про Майдан, річниця якого відзначатиметься завтра. Цей феномен досі осмислювався з політичної точки зору, трохи з суспільної.

Військове командування часом не може знайти грошей, щоб послати вертоліт до поранених. Але для священика на сході України не стоїть питання, чи варто ризикувати життям, щоб винести пораненого й надати йому притулок у церкві. Однієї страшної ночі Церква відкрила свою браму й дала прихисток студентам, яких переслідували каральні загони.

Відзначення Дня святого Миколая протягом останнього двадцятиліття поширилося в Україні, стало, можна сказати, національним. У західних регіонах відновилося і вийшло з «родинного підпілля», а у східних і центральних «згадалося» і стало «своїм». Утім українські традиції та їх творча інтерпретація часом підміняються рештками «вшанування» Діда Мороза (з дарунками під ялинкою) або ж відгомоном «індустрії» Санта Клауса (з сюрпризами в декоративному чобітку). Як же дарувати малюкам і старшим подарунки, щоб вони нагадували їм і про святого добротворця, і про їхню українську ідентичність?

Сьомий рік поспіль 13 числа кожного місяця біля стародавньої Софії Київської здійснюється молитва за духовне просвітлення нашої країни та її політичну реформацію. Ведуть службу просто неба біля воріт храму представники різних християнських церков. Серед постійних учасників молитви — члени Всеукраїнської громадської організації «Християнська Україна» та Духовного руху «Схід і Захід в єдності під покровом Богородиці». Нещодавно з нагоди 95–річчя з’явлення Фатімської Божої Матері у Києві відбувся «круглий стіл» на тему: «Шлях до процвітання і єдності України — розбудова української християнської держави». Участь у цьому заході взяли відомі науковці, магістри державного управління, філософи, громадські діячі. З основними думками, оприлюдненими на зустрічі, її учасники поділилися з читачами «УМ».

Християнство привнесло у світ дивні, незрозумілі часом навіть нам, сьогоднішнім, ідеї. Скажімо, що людина насправді не є залежною від долі, суспільного статусу, етнічного походження чи вмісту гаманця. Що не помста–відплата реально покращує якість життя, а навпаки — прощення. Що вищою цінністю є правда і свобода, зокрема свобода вибору. Нині на таких–от принципах базується демократичний державний устрій, впроваджений на більшості теренів земної кулі. Чи згадуємо ми, українці, обираючи «європейський шлях», що смачні пшеничні булки, крашанки і ковбаска — це ще не все, чим славний Великдень?

Про духовно–громадянське значення Пасхи «УМ» запросила розповісти провідника Української автокефальної православної церкви, богослова і публіциста архієпископа Харківського і Полтавського Ігоря (Ісіченка).

Цими вихiдними відбулося велелюдне паломництво до Марійського духовного центру, що в селі Зарваниця Теребовлянського району Тернопільщини. Від уже традиційних щорічних ця проща відрізнялася тим, що цьогоріч уперше буде об’єднано Всеукраїнську та Молодіжну прощі, тож серед прочан було дуже багато молоді. А також у грандіозному духовному дійстві вперше брав участь новообраний Предстоятель Української греко–католицької церкви Блаженнійший Святослав (Шевчук), що теж було своєрідним символом оновлення. За словами єпарха Тернопільсько–Зборівського владики Василія (Семенюка), на прощу прибуло понад 100 тисяч паломників майже з усіх областей України, а також iз країн близького та далекого зарубіжжя. Причому велика кількість віруючих iз Тернопільської та сусідніх областей прийшли на прощу, як Бог велить, пішки, подолавши десятки кілометрів.

Книга Льва Копелєва «И сотворил себе кумира» видана в Харкові у 2010 році (перевидання від 1978 року, «Ардис»). Книга Дмитра Гойченка «Сквозь раскулачивания и голодомор» видана «Всеросійською мемуарною бібліотекою» в 2006 році. Обидва автори були активними комсомольцями, свідками і виконавцями Голодомору 1932–1933 рр. То був тільки короткий період у їхньому житті. І були вони лише знаряддями злої волі Кремля. Власне, слухняними помічниками старших організаторів «класової боротьби». Від них вони перейняли безбожну рішучість і жорстокість до українських хліборобів, насправді позбавлених усіх людських прав, загнаних у гетто без можливості втечі й задушених голодом у власній хаті. Вони бачили пекло, організоване кремлівською владою для людей «нижчої раси», і взагалі, навіть не раси, а — матеріалу для ліквідації «не менше шести мільйонів людей» (обидва автори називають ту цифру).

«Обери життя, щоб жив ти і потомство твоє...» — закликає Святе Письмо. Виявляється, що живучи людина постійно чинить свідомий вибір між життям і смертю. І кожен такий акт вибору відображається на майбутньому не лише цієї людини, а й її нащадків та широкого кола осіб. Причому «вибір смерті» або ж самогубство, може бути й не моментальним — тобто через петлю, різання вен, падання з даху чи прийняття жмені сильнодіючих пігулок. Психологи дослідили, що повільним «хронічним самогубством» є саморуйнівна поведінка: переїдання, алкоголізм, занадто часті «нещасні випадки», куріння й виснажування себе надмірною працею. Науковці назвали причиною такої поведінки «потяг до смерті», що виникає у людей, якi почуваються «відторгнутими» від інших, самотніми, недолюбленими. Нестача любові призводить до туги й печалі, пристрастей і залежностей, недовіри і страхів. Відтак — до вмирання.