Комунiстичний режим зробив нерозривним поняття «хлiбозаготiвля» i «смерть». (Фото з архiву.)
Книга Льва Копелєва «И сотворил себе кумира» видана в Харкові у 2010 році (перевидання від 1978 року, «Ардис»). Книга Дмитра Гойченка «Сквозь раскулачивания и голодомор» видана «Всеросійською мемуарною бібліотекою» в 2006 році. Обидва автори були активними комсомольцями, свідками і виконавцями Голодомору 1932–1933 рр. То був тільки короткий період у їхньому житті. І були вони лише знаряддями злої волі Кремля. Власне, слухняними помічниками старших організаторів «класової боротьби». Від них вони перейняли безбожну рішучість і жорстокість до українських хліборобів, насправді позбавлених усіх людських прав, загнаних у гетто без можливості втечі й задушених голодом у власній хаті. Вони бачили пекло, організоване кремлівською владою для людей «нижчої раси», і взагалі, навіть не раси, а — матеріалу для ліквідації «не менше шести мільйонів людей» (обидва автори називають ту цифру).
До цього варто долучити разюче свідчення Ісаака Бабеля, який був лише пасивним свідком: «Спостеріг я в Громадянську потасовку, чимало принижень, топтань та унищівлень людини як такої, але все це було фізичне приниження, топтання і унищівлення. Тут же, під Києвом, добротного, мудрого і міцного чоловіка перетворюють у бездомного, шолудивого й паскудного собаку, якого всі цураються, як чумного. Навіть не собаку, а щось «не млєкопітающеєся...». Усе це вони бачили і пережили, Гойченко і Копелєв. Вони дали правдиві свідчення про себе і час. У наших очах вони неосудні.
Але є вищий суддя, як говорив Лермонтов: «Ему судья лишь Бог да совесть». Кожен з нас має безпосереднiй стосунок до того другого судді — совісті. Вона не давала спокою обом авторам до самого кінця життя. Лев Копелєв ліберальніший, і в тому, що він описав, здавалося б, більше сорому за людину, схильну опускатися до інструкції. Але совість пам’ятала все і не прощала. Дмитро Гойченко морально суворіший. Він теж був лише прислужником, проте визнає, що «прийняв на себе подобу сатани».
Комсомольським придуркам з міста ще нічого: пограбували село, покалічили людські долі, поруйнували сім’ї і вернулися собі до міста зализувати подряпини. Гірше було сільським комсомольським і партійним придуркам: вони залишалися на руїнах і на смітниках. Роберт Конквест у «Жнивах скорботи» наводить свідчення про такого активіста з буксирної бригади. Кампанія закінчилася — і він уже нікому не був потрібний. Міські колеги знову з ним зустрілися в селі. Вони пам’ятали, як він щоранку підбадьорював себе партійним гімном:
Вставай,
проклятьєм заклєймьонний,
Вєсь мір голодних і рабов...
Тепер він лежав край дороги з безтямно виряченими очима і не впізнавав людей. А декотрі казали: «Гей, Матвію, вставай, прокляттям зайклєймьонний». Ще гірший випадок згадує Петро Розумний з села Пшеничного Сорочинського району на Дніпропетровщині. Учасник буксирної бригади, після того як його використали в грабунках, був уже без діла. Він ходив, як побитий пес, по хатах жебраком.
— Федоре, дай кусень хліба. Я ж знаю, що у вас є, бо вся сім’я вижила... І тоді, коли ми у вас зі щупами шукали, я бачив у виходку непереварене зерно, тільки ж тоді ми не змогли його знайти...
І тут, в образі здеморалізованого активіста, вимальовується колосальне узагальнення. Хіба після усіх своїх жорстоких злочинів не зверталися вони знов і знов до замученого народу то за позиками державі, то за кров’ю у війні, то зі словами похвали за жертовну працю і витривалість.
Обидва автори начебто спокутували свій гріх: вони були в ув’язненні (звичайно, звинувачені в шпигунстві). Гойченка люто катували. Але що особливо важливо: вони вважали, що заслужено терплять муки за свої гріхи, про які нагадує їм совість... По–різному доля викинула їх за кордон, де вони й дали свої свідчення... Гойченко опинився в православному монастирі в Сан–Франциско, де прожив без рідних і знайомих, навіть без імені. У пориві каяття він писав довгу свою сповідь митрополитові. Але не відіслав. Потім вирішив написати про своє життя і про те, як комунізм калічить людські душі, що шукають правди і добра. Його повість не пробила бар’єрів православного монархізму на Заході, де є свої політичні табу (до речі, в Москві книгу Копелєва теж не видали). Але їм було суджено дати своє свідчення про геноцид, про своє боговідступництво, щоб сказали словами псалма: «І гріх мій повсякчас переді мною».
Духовна недільна школа при церкві Святого Миколая (Притиска) УПЦ КП працює для дорослих уже чотири роки; з дітьми там працюють, iз певними перервами, десь років два. Її керівник — кандидат церковно-історичних наук Сергій Башинський, викладач християнської етики. Наша розмова про те, для чого ходити у церкву і що є таїнства. >>
За вікнами бусика — засніжені карпатські краєвиди. Йдеться до Михайла, що «на білому коні приїжджає». Бусик везе пакунки з продуктами для потребуючих Коломийської єпархії від вірян із Криворівні. Дорогою говоримо з отцем Іваном про Майдан, річниця якого відзначатиметься завтра. Цей феномен досі осмислювався з політичної точки зору, трохи з суспільної. >>
Військове командування часом не може знайти грошей, щоб послати вертоліт до поранених. Але для священика на сході України не стоїть питання, чи варто ризикувати життям, щоб винести пораненого й надати йому притулок у церкві. Однієї страшної ночі Церква відкрила свою браму й дала прихисток студентам, яких переслідували каральні загони. >>
Відзначення Дня святого Миколая протягом останнього двадцятиліття поширилося в Україні, стало, можна сказати, національним. У західних регіонах відновилося і вийшло з «родинного підпілля», а у східних і центральних «згадалося» і стало «своїм». Утім українські традиції та їх творча інтерпретація часом підміняються рештками «вшанування» Діда Мороза (з дарунками під ялинкою) або ж відгомоном «індустрії» Санта Клауса (з сюрпризами в декоративному чобітку). Як же дарувати малюкам і старшим подарунки, щоб вони нагадували їм і про святого добротворця, і про їхню українську ідентичність? >>
Сьомий рік поспіль 13 числа кожного місяця біля стародавньої Софії Київської здійснюється молитва за духовне просвітлення нашої країни та її політичну реформацію. Ведуть службу просто неба біля воріт храму представники різних християнських церков. Серед постійних учасників молитви — члени Всеукраїнської громадської організації «Християнська Україна» та Духовного руху «Схід і Захід в єдності під покровом Богородиці». Нещодавно з нагоди 95–річчя з’явлення Фатімської Божої Матері у Києві відбувся «круглий стіл» на тему: «Шлях до процвітання і єдності України — розбудова української християнської держави». Участь у цьому заході взяли відомі науковці, магістри державного управління, філософи, громадські діячі. З основними думками, оприлюдненими на зустрічі, її учасники поділилися з читачами «УМ». >>
Християнство привнесло у світ дивні, незрозумілі часом навіть нам, сьогоднішнім, ідеї. Скажімо, що людина насправді не є залежною від долі, суспільного статусу, етнічного походження чи вмісту гаманця. Що не помста–відплата реально покращує якість життя, а навпаки — прощення. Що вищою цінністю є правда і свобода, зокрема свобода вибору. Нині на таких–от принципах базується демократичний державний устрій, впроваджений на більшості теренів земної кулі. Чи згадуємо ми, українці, обираючи «європейський шлях», що смачні пшеничні булки, крашанки і ковбаска — це ще не все, чим славний Великдень?
Про духовно–громадянське значення Пасхи «УМ» запросила розповісти провідника Української автокефальної православної церкви, богослова і публіциста архієпископа Харківського і Полтавського Ігоря (Ісіченка). >>
