Моцарт музики для кіно

20.12.2006

      Американські кіноакадеміки таким чином відновлюють справедливість, оскільки в Італії Морріконе віддавна знають не під іменем чи прізвищем, а просто як Маестро, багато кінокритиків вважають італійця кращим із живих на цей час композиторів музики для кіно у світі, 78-річний майстер п'ять разів номінувався на «Оскара» в категорії «Краща музика для кіно», але ніколи так і не отримав почесну статуетку. Морріконе є не лише одним із кращих композиторів в історії світового кіно, але й найбільш плiдним. За 45 років роботи в кіно він створив музику приблизно до  450 кіно- та телефільмів. Скількох точно — не можуть підрахувати ні кінокритики, ні сам майстер, оскільки він творив також під псевдонімами, зокрема значився в титрах як Лео Ніколс чи Нікола Пйовані. Як би не було, але виходить, що Морріконе впродовж 45 років щомісяця писав музику до якогось фiльму!

 

      У світі мало композиторів, які вважають створення музики до кіно справою свого життя і ставляться до неї надзвичайно серйозно. Більшість творців серйозної музики вважають кіно справою другорядною, своєрідною «халтурою» для швидкого заробітку. Морріконе є винятком iз правила. Його щемкі, ніжні, але водночас i сумні та тривожні мелодії отримали життя поза екраном. Альбоми з музикою до фільмів Морріконе інколи користуються більшою популярністю, ніж фільми, до яких вона створена.

      Енніо Морріконе народився 11 жовтня 1928 року в Римі в заможній родині, яка дала йому добру освіту. Дитинство мав звичайне, але вже в дитячі роки твердо вирішив, що пов'яже своє життя з музикою. Енніо в 12 років (!) розпочав навчання в славетній римській консерваторії «Санта Чечилія», і відразу ж виникла перша проблема. Підліток хотів робити все одразу: грати, писати музику, аранжувати та диригувати. Ймовірно, що з часом він став би ще одним iз безіменних виконавців, статистом якогось симфонічного оркестру, який заробляв би на життя грою у вуличних чи ресторанних групах. Але молодому ентузіасту музики поталанило, бо на його життєвому шляху трапився професор Гоффредо Петрассі.

      Цей досвідчений педагог, який сам виріс на неокласичній музиці, відкрив перед молодим Морріконе цілком інший спосіб сприйняття музики. Енніо завдяки своєму «професоре» усвідомив цінність експериментів у музиці. Петрассі зумів переконати учня, що можна займатися одночасно різними стилями, перемішувати їх та створювати нову якість. Але лиш при умові досконалого володіння теорією та таланту працювати з нотами і оркестром.

      Коли Морріконе залишав стіни консерваторії, то мав у кишені дипломи тромбоніста, диригента та композитора. На початку своєї кар'єри він писав симфонії та був диригентом оркестру Італійського телебачення RAI. Також писав музику для театральних вистав і виступав на концертах. Різка зміна напряму кар'єри та інтересів сталася 1961 року, коли він вперше безпосередньо зіштовхнувся зі створенням музики для кіно. Остаточно його фаховий та життєвий курс визначився 1964 року, коли молодий композитор увійшов до творчої групи молодого кінорежисера Серджіо Леоне. Вже перший спільний фільм Леоне і Морріконе, вестерн «За жменю доларів» з Клінтом Іствудом у головній ролі, викликав багато дискусій у середовищі кінокритиків у зв'язку з новаторськими підходами режисера та композитора. Фільм «За жменю доларів» започаткував новий кіножанр Італії — спагеті-вестерни. Вже в музиці до цієї стрічки Морріконе змішав різні жанри, поєднання яких до того часу вважали неможливим. Класична музика поєднувалася з негритянським блюзом, джаз — iз роком. Морріконе вдався до такого вражаючого маріажу музичних стилів за два роки до американського рокера Френка Заппи та за чотири роки до славетного джазмена Майлза Девіса, яких до цього часу вважають найбільшими новаторами музики.

      Перша спроба Морріконе ще мала певні недоліки, але поєднання несумісних музичних стилів було вдосконалене ним у музиці до наступних вестернів Серджіо Леоне: «За кілька доларів більше» (1965), «Хороший, поганий і злий» (1966) — обидва з Іствудом у головній ролі. Морріконе створив музику і до одного з останніх фільмів Леоне, також вестерну «Одного разу в Америці» (1984).

      Морріконе віддавна має репутацію «маляра музики». В його композиціях немає місця для імпровізації навіть найменшої партії, хоча вся творчість композитора базується на... імпровізації з різними стилями. Стиль Морріконе є настільки нетиповим, що не піддається класифікації. Як і методи його роботи. Він приходить на перегляд фільму, до якого має написати музику, без жодної ідеї. Режисери, яким доводилося працювати з ним, розповідають, що вже з перших кадрів Морріконе «входить у тему» і розпочинає з допомогою пантоміми розповідати їм, як повинна звучати музика до того чи іншого фрагменту фільму. Він може всередині показу фільму витягти режисера з кінозали до найближчого фортепіано та відразу ж видати фрагменти музики до окремих щойно переглянутих сцен.

      З-під його пера виходила найрізноманітнiше музика: і потужні, майже симфонічні твори, і ніжні композиції для струнних інструментів, і бравурна музика для духової секції, і камерні твори для квартетів, тріо чи окремих інструментів. Композитор часто звертається за допомогою до матінки-природи. В його музичні твори інколи гармонійно включаються спів птахів чи звук води, що капає. Композитор донедавна не відмовляв собі в задоволенні з'являтися з концертними виступами. Але в цьому випадку показував себе як невиправний пурист, ортодокс та консерватор класичної музики.

      На відміну від інших славетних кiнокомпозиторів, які не хочуть псувати собі репутацію і витрачати час на написання музики до телефільмів, Морріконе охоче створює музику для телебачення. Він був автором музики до одного з перших західних телесеріалів, які з'явилися на радянських телеекранах — італійського «Спрута», його музика звучить у телесеріалі «Марко Поло», який тепер демонструє один iз українських телеканалів. Морріконе так само невибагливий стосовно кіножанрів: він творив музику до вестернів, комедій, романтичних мелодрам, трилерів і взагалі всього, що лише встигло вигадати сучасне кіно. Як невибагливий вiн і стосовно країн та режисерів, для фільмів яких доводилося створювати музику. В часи поділу світу на два табори він був одним iз небагатьох, хто працював за «залізною завісою», зокрема написав музику до радянсько-італійського фільму «Червоний намет» (1971) режисера Михайла Калатозова та польського фільму «Магдалена» (1970) режисера Єжи Кавалеровича. Хоча найбільш активно композитор працює в італійському та американському кіно.

      Назву до цієї статті запозичено з британської газети «Гардіан», яка неодноразово друкувала інтерв'ю з композитором. Наведемо довший фрагмент одного з них, у якому Морріконе частково розкриває таємниці свого підходу до створення успішної музики: «Як кінотворець може бути впевненим, що його музику почують? Дозвольте навести вам приклад. Якщо когось не запросили на вечірку, а він прагне потрапити на неї, то що він повинен робити? Можна, звичайно, ввірватися до помешкання і вигукнути: «Привіт усім, привіт!» Але він так не зробить. Він постукає у двері, попросить дозволу зайти і почне знайомитися з людьми. Музику у фільмі потрібно вводити делікатно, поволі. Композитор не повинен писати музику винятково під цей момент, коли наш герой з'являється в кімнаті — це буде занадто. Тому відбувається повільний, делікатний вступ, iз простим звучанням, яке дозволяє композитору лише трішечки приглушити природні звуки в кімнаті. Людське вухо здатне сприймати одночасно не більше двох різних звуків. Деяка загалом чудова музика не спрацьовує саме з цієї причини: якщо вона занадто сильна, то стає елементом, який шкодить фільму, а не додає йому щось».