«Висловити нереально цей біль, який я перенесла»

27.07.2005

      Осягнути масштаби трагедії львів'янки Світлани Атаманюк не під силу людському розуму... 27 липня, три роки тому, з її квартири неподалік від Скнилівського летовища вийшла молода сім'я — єдина дочка пані Світлани Наталя, її чоловік Андрій та двійко маленьких дівчаток — 8-річна Наталка та 4-річна Андріана... Ходу родини Михайлів із під'їзду тоді сфотографувала на пам'ять племінниця пані Світлани... Тепер це фото стоїть на столі у вітальні спорожнілої оселі... У зворушливому куточку пам'яті, окрім нього, — чотири свічечки, дитячі іграшки, квіти й службові посвідчення дітей пані Світлани (в одному з них — сережка молодшої внучки Андріанки). 30-річна Наталя була слідчим карного розшуку, Андрій — старшим інспектором...

      «Наш будинок від аеродрому метрів за 800, — розповідає пані Світлана, — я залишилася того дня вдома й бачила, як летів цей літак... Він пройшов так низько, що у дворі спрацювала сигналізація машин. Я одразу побігла на летовище... Однак нікого на територію аеродрому не пускали...»

      ...Знайшла пані Світлана своїх дітей у морзі: «Я стояла разом із іншими людьми біля входу. Коли під'їхала машина з тілами, стали виносити чорні поліетиленові пакети... і моїх дітей... усіх чотирьох по черзі... нічим не накритих...»

      Відтоді ніхто із близьких загиблих не заходить у кімнату Наталі та Андрія. Світланину матір після трагедії паралізувало. Живуть вони тепер утрьох, розом зі старшою сестрою Світлани Людмилою.

      За цей час багато що змінилося в їхньому житті. Пані Світлана стала активним учасником розслідування причин катастрофи, вона із друзями була в усіх містах, звідки прибули пілоти, ознайомилася з усіма матеріалами слідства. Усі судові засідання записані у неї на диктофон. У пані Світлани вдома маса технічної літератури про літаки (є навіть макет літака-вбивці). Найближчим часом пані Світлана випустить чотирма мовами книжку, присвячену трагедії. «Жодних домислів чи параної  — лише факти, — запевняє пані Світлана. — Там ідеться про те, що відбулося і хто винен».

      Говорити про нинішні будні цієї мужньої жінки не доводиться... «Про те, що сталося в моєму житті, неможливо написати у двох словах... — каже пані Світлана. —  Висловити нереально цей біль, який я перенесла... І ваші запитання про те, як мені живеться, допомагає мені хтось чи ні, вже не мають жодного значення...»

  • Морозне пекло «АЛЖИРу»

    У знаменитому на весь світ сталінському таборі для дружин «ворогів народу» та членів їхніх сімей автор побував кілька тижнів тому. Власне, поїздка до Музейно–меморіального комплексу «АЛЖИР» (абревіатуру російською вигадали самі репресовані жінки — «Акмолинский лагерь жен изменников Родины») була одним із пунктів програми під час відрядження до Казахстану. >>

  • «Я завжди на війні залишав кілька куль для себе»

    Голова ветеранської організації 13-ї армії Федір Прокопович Лещенко знає про війну не з розповідей. Йому довелося побачити усі її нутрощі - і зраду, і героїзм, і воїнів-алкоголіків, і мародерів-гвалтівників, і лікарів-нездар... Він мав би бути Героєм Радянського Союзу - виконані Федором Прокоповичем бойові завдання й отримані відомості командування полку оцінило таким високим званням. >>

  • Листи ветерана Герасимова

    «Уважно прочитавши статтю «Скопенко проти «УМ», я замислився, стало прикро і боляче від думок: чому наш народ не може піднятися з бидлячого стану? що треба, щоб українці відчули свою гідність і перестали плазувати перед гнобителями? - пише до «УМ» її постійний читач, інвалід Великої вітчизняної війни полковник у відставці Георгій Герасимов. - Мій душевний стан надихнув мене надіслати вам листа з надією, що ви ознайомите з ними істориків кафедри в «господарстві» Скопенка. Як я хочу отримати на них відповідь, ви собі навіть не уявляєте! >>

  • Реквієм для 77 ангелів...

    Кореспондент «УМ» побувала в родинах, у яких фатальне авіашоу на львівському летовищі відібрало найдорожче — у кого обох дітей, у кого матір, єдиного улюбленого онука, а кого зробила скаліченим навіки. Як вони живуть, на що сподіваються, кого проклинають? Чи чекають від держави і досі не відшкодованої компенсації? Що думають про засуджених за цю трагедію «стрілочників»? >>

  • «Я чула сирени за вікном і думала,

    Едік був славним хлопцем... Єдиною дитиною у батьків, єдиним онуком у бабці та дідуся. Власне, саме Марія Пилипівна та Іван Никифорович Строєві стали для хлопчини найдорожчими людьми. Батьки розлучилися, коли Едіку виповнилося лише три роки, і відтак з дитинства його виховували бабуся Марiя та дід Іван. А потім батьки Едіка виїхали жити за кордон, і в кожного з них почалося своє життя. «Едік був для нас єдиною розрадою, — каже Марія Пилипівна майже пошепки, бо голос неслухняно дрижить, — гарно вчився, завжди такий привітний до нас був, допомагав у всьому. Жартував, що хоче бути генералом... Тому й учився у військовому інституті... А після закінчення школи директорка навіть подяку написала за його гарне виховання...» >>

  • «Серед свідків Скнилівської трагедії дуже багато пацієнтів психлікарні»

    Стефан Козак у ту «чорну суботу» втратив 24-річного сина Гриця. Йому, як нікому, відомо: як то воно — втратити найдорожче. Напевно, через те він знайшов у собі сили й став ініціатором створення громадської організації «Скнилівська трагедія». Вже третій рік пан Стефан оббиває пороги різноманітних чиновників, до нього йдуть з усіма проблемами родичі загиблих, постраждалі. «Я їм кажу, що потрібно виходити з того кола, слід про щось інше думати, — розповідає пан Стефан. — Слід жити далі... Потрібно почати з себе: три роки тому моє життя перевернулося, і того, що я мав, у мене більше не буде. Але потрібно жити далі...» >>