Реквієм для 77 ангелів...

27.07.2005
Реквієм для 77 ангелів...

Смертоносний Су-27 врізається в землю. 27 липня 2002 року. (Фото УНІАН.)

      ...77 страчених життів, серед яких — 28 дитячих... сотні скалічених доль і невиліковно хворих душ... і 240 кілограмів «неідентифікованої біомаси» (вдумайтеся лише: це навіть уже не людські рештки!) на львівському цвинтарі у братській могилі... Це все залишила по собі Скнилівська трагедія... 27 липня 2002 року під час шоу, присвяченого 60-річчю 14-го авіаційного корпусу Військово-повітряних сил Збройних сил України, винищувач СУ-27, виконуючи маневри, упав на юрбу глядачів... Людство не має таких слів, якими можна було б описати те, що відбулося того дня на Скнилівському летовищі...

      Сьогодні, три роки потому, на місці трагедії — сегмент пам'яті, 77 гранітних плит з іменами та фотографіями загиблих. Сюди останньої суботи місяця можуть організовано приходити родичі , аби помолитися й покласти квіти. А щонеділі біля летовища, у капличці, збираються на спільну молитву близькі загиблих... Навколо цього невеличкого храму росте 77 дерев, висаджено ялівцями величезну цифру 77. І стільки ж лампадок, що вічно горять, — у капличці... Це все, що могли зробити для своїх загиблих найближчих людей їхні рідні...

      Усе-таки життя, яким би воно не було, триває...  І хоч важко живеться тим, хто втратив своїх рідних і близьких, вони хочуть пам'ятати про них...

  • Морозне пекло «АЛЖИРу»

    У знаменитому на весь світ сталінському таборі для дружин «ворогів народу» та членів їхніх сімей автор побував кілька тижнів тому. Власне, поїздка до Музейно–меморіального комплексу «АЛЖИР» (абревіатуру російською вигадали самі репресовані жінки — «Акмолинский лагерь жен изменников Родины») була одним із пунктів програми під час відрядження до Казахстану. >>

  • «Я завжди на війні залишав кілька куль для себе»

    Голова ветеранської організації 13-ї армії Федір Прокопович Лещенко знає про війну не з розповідей. Йому довелося побачити усі її нутрощі - і зраду, і героїзм, і воїнів-алкоголіків, і мародерів-гвалтівників, і лікарів-нездар... Він мав би бути Героєм Радянського Союзу - виконані Федором Прокоповичем бойові завдання й отримані відомості командування полку оцінило таким високим званням. >>

  • Листи ветерана Герасимова

    «Уважно прочитавши статтю «Скопенко проти «УМ», я замислився, стало прикро і боляче від думок: чому наш народ не може піднятися з бидлячого стану? що треба, щоб українці відчули свою гідність і перестали плазувати перед гнобителями? - пише до «УМ» її постійний читач, інвалід Великої вітчизняної війни полковник у відставці Георгій Герасимов. - Мій душевний стан надихнув мене надіслати вам листа з надією, що ви ознайомите з ними істориків кафедри в «господарстві» Скопенка. Як я хочу отримати на них відповідь, ви собі навіть не уявляєте! >>

  • «Я чула сирени за вікном і думала,

    Едік був славним хлопцем... Єдиною дитиною у батьків, єдиним онуком у бабці та дідуся. Власне, саме Марія Пилипівна та Іван Никифорович Строєві стали для хлопчини найдорожчими людьми. Батьки розлучилися, коли Едіку виповнилося лише три роки, і відтак з дитинства його виховували бабуся Марiя та дід Іван. А потім батьки Едіка виїхали жити за кордон, і в кожного з них почалося своє життя. «Едік був для нас єдиною розрадою, — каже Марія Пилипівна майже пошепки, бо голос неслухняно дрижить, — гарно вчився, завжди такий привітний до нас був, допомагав у всьому. Жартував, що хоче бути генералом... Тому й учився у військовому інституті... А після закінчення школи директорка навіть подяку написала за його гарне виховання...» >>

  • «Серед свідків Скнилівської трагедії дуже багато пацієнтів психлікарні»

    Стефан Козак у ту «чорну суботу» втратив 24-річного сина Гриця. Йому, як нікому, відомо: як то воно — втратити найдорожче. Напевно, через те він знайшов у собі сили й став ініціатором створення громадської організації «Скнилівська трагедія». Вже третій рік пан Стефан оббиває пороги різноманітних чиновників, до нього йдуть з усіма проблемами родичі загиблих, постраждалі. «Я їм кажу, що потрібно виходити з того кола, слід про щось інше думати, — розповідає пан Стефан. — Слід жити далі... Потрібно почати з себе: три роки тому моє життя перевернулося, і того, що я мав, у мене більше не буде. Але потрібно жити далі...» >>

  • «Медики сказали нам, що Надя безнадійна»

    Життя Надії Ковбак три роки тому розділилося навпіл. Молода й красива дівчина, яка мала й гідну освіту, і роботу, пішла з подругою однієї липневої суботи на свято авіаційної техніки, аби повернутися звідти інвалідом і не пам'ятати про це нічого. Достеменно ніхто не знає, що сталося під час падіння літака з Надією, але її діагнози говорять самі за себе. «Надя отримала закриту черепно-мозкову травму, — розповідає її старша сестра Алла. — Вона майже місяць лежала в комі, дихала за допомогою апарату. Лікарі навіть нам сказали, що вона безнадійна і що ми б мали готуватися до найгіршого. У Наді була зламана ліва рука, ліва нога, права лопатка, ключиця, а потім ще виявилося, що у хребті три переломи. Але вона вижила». >>