Стефан Козак у ту «чорну суботу» втратив 24-річного сина Гриця. Йому, як нікому, відомо: як то воно — втратити найдорожче. Напевно, через те він знайшов у собі сили й став ініціатором створення громадської організації «Скнилівська трагедія». Вже третій рік пан Стефан оббиває пороги різноманітних чиновників, до нього йдуть з усіма проблемами родичі загиблих, постраждалі. «Я їм кажу, що потрібно виходити з того кола, слід про щось інше думати, — розповідає пан Стефан. — Слід жити далі... Потрібно почати з себе: три роки тому моє життя перевернулося, і того, що я мав, у мене більше не буде. Але потрібно жити далі...»
За словами Стефана Козака, нині постраждалим дуже важко. «Занадто багато уваги приділили спочатку, але вона нічим у результаті не була підкріплена, — каже вiн. — Усі запитували потерпілих: може, вам щось потрібно? Але при цьому так ніхто нічого й не зробив. Досі законодавчо не затверджений статус потерпілих під час Скнилівської трагедії. Чимало проблем і з виплатами родичам загиблих. Гроші видавалися ж згідно з розпорядженням голови облдержадміністрації, а в ньому не було передбачено виплат за онуків. А якщо батьки загинули, то кому ті гроші виплачувати? Все було підведено під особу загиблого. Я неодноразово звертався в облдержадміністрацію, щоб переглянули цей механізм виплат. Які б ті гроші не були — брудні чи ще якісь, — але їх потрібно виплачувати».
Чи не найбільші проблеми у жертв того кривавого авіашоу зі здоров'ям. «Особливо зле тим, хто перебував після трагедії на стаціонарному лікуваннi, біля яких літак пройшов за метр, які дивом врятувалися, — розповiдає пан Стефан. — Чимало у нас постійних пацієнтів психлікарні. Психологічний портрет потерпілого дуже плачевний... Тому дуже важливо й донині надавати кваліфіковану допомогу, фінансувати психологічну реабілітацію цих людей».
Загалом, каже Стефан Козак, нічого з обіцяного чиновниками так і не було виконано. Активісти організації, наприклад, воліють перейменувати вулицю Авіаційну, якою йшли в останню путь на летовище загиблі, на вулицю Пам'яті. Хочуть рідні, аби міська влада виділила якийсь пустир для створення парку «77 ангелів». Кожен би посадив дерево на честь свого загиблого рідного... «Знаєте, як би мені, старому, хотілося б посидіти біля дерева свого сина», — каже пан Стефан. Однак поки що львівська влада не поспішає йти назустріч постраждалим. Чи не тому, що той парк і та вулиця зайвий раз нагадуватиме чиновникам про невинно загиблі життя?
У знаменитому на весь світ сталінському таборі для дружин «ворогів народу» та членів їхніх сімей автор побував кілька тижнів тому. Власне, поїздка до Музейно–меморіального комплексу «АЛЖИР» (абревіатуру російською вигадали самі репресовані жінки — «Акмолинский лагерь жен изменников Родины») була одним із пунктів програми під час відрядження до Казахстану. >>
Голова ветеранської організації 13-ї армії Федір Прокопович Лещенко знає про війну не з розповідей. Йому довелося побачити усі її нутрощі - і зраду, і героїзм, і воїнів-алкоголіків, і мародерів-гвалтівників, і лікарів-нездар... Він мав би бути Героєм Радянського Союзу - виконані Федором Прокоповичем бойові завдання й отримані відомості командування полку оцінило таким високим званням. >>
«Уважно прочитавши статтю «Скопенко проти «УМ», я замислився, стало прикро і боляче від думок: чому наш народ не може піднятися з бидлячого стану? що треба, щоб українці відчули свою гідність і перестали плазувати перед гнобителями? - пише до «УМ» її постійний читач, інвалід Великої вітчизняної війни полковник у відставці Георгій Герасимов. - Мій душевний стан надихнув мене надіслати вам листа з надією, що ви ознайомите з ними істориків кафедри в «господарстві» Скопенка. Як я хочу отримати на них відповідь, ви собі навіть не уявляєте! >>
Кореспондент «УМ» побувала в родинах, у яких фатальне авіашоу на львівському летовищі відібрало найдорожче — у кого обох дітей, у кого матір, єдиного улюбленого онука, а кого зробила скаліченим навіки. Як вони живуть, на що сподіваються, кого проклинають? Чи чекають від держави і досі не відшкодованої компенсації? Що думають про засуджених за цю трагедію «стрілочників»? >>
Едік був славним хлопцем... Єдиною дитиною у батьків, єдиним онуком у бабці та дідуся. Власне, саме Марія Пилипівна та Іван Никифорович Строєві стали для хлопчини найдорожчими людьми. Батьки розлучилися, коли Едіку виповнилося лише три роки, і відтак з дитинства його виховували бабуся Марiя та дід Іван. А потім батьки Едіка виїхали жити за кордон, і в кожного з них почалося своє життя. «Едік був для нас єдиною розрадою, — каже Марія Пилипівна майже пошепки, бо голос неслухняно дрижить, — гарно вчився, завжди такий привітний до нас був, допомагав у всьому. Жартував, що хоче бути генералом... Тому й учився у військовому інституті... А після закінчення школи директорка навіть подяку написала за його гарне виховання...» >>
Життя Надії Ковбак три роки тому розділилося навпіл. Молода й красива дівчина, яка мала й гідну освіту, і роботу, пішла з подругою однієї липневої суботи на свято авіаційної техніки, аби повернутися звідти інвалідом і не пам'ятати про це нічого. Достеменно ніхто не знає, що сталося під час падіння літака з Надією, але її діагнози говорять самі за себе. «Надя отримала закриту черепно-мозкову травму, — розповідає її старша сестра Алла. — Вона майже місяць лежала в комі, дихала за допомогою апарату. Лікарі навіть нам сказали, що вона безнадійна і що ми б мали готуватися до найгіршого. У Наді була зламана ліва рука, ліва нога, права лопатка, ключиця, а потім ще виявилося, що у хребті три переломи. Але вона вижила». >>
