Едік був славним хлопцем... Єдиною дитиною у батьків, єдиним онуком у бабці та дідуся. Власне, саме Марія Пилипівна та Іван Никифорович Строєві стали для хлопчини найдорожчими людьми. Батьки розлучилися, коли Едіку виповнилося лише три роки, і відтак з дитинства його виховували бабуся Марiя та дід Іван. А потім батьки Едіка виїхали жити за кордон, і в кожного з них почалося своє життя. «Едік був для нас єдиною розрадою, — каже Марія Пилипівна майже пошепки, бо голос неслухняно дрижить, — гарно вчився, завжди такий привітний до нас був, допомагав у всьому. Жартував, що хоче бути генералом... Тому й учився у військовому інституті... А після закінчення школи директорка навіть подяку написала за його гарне виховання...»
У дуже скромній квартирі 80-річних Строєвих найперше кидається у вічі два великих портрети загиблих дітей — Едіка та його нареченої Клавдії. Саме звідси онук Марії Пилипівни пішов на авіаційне свято, щоб не повернутися. «Він зателефонував Клавдії й сказав: «Чекаю тебе на зупинці», а мені: «Буду, бабцю, о другій годині», — розповідає пані Марія. — А потім був дзвінок — то друзі телефонували й питали, чи є Едік. Я ж нічого не відала, а вони вже знали, що сталася трагедія! Я навіть сирени чула за вікном і подумала тоді, що то, напевно, депутати, як завше, у Трускавець їдуть нашою дорогою... І тільки потім, коли я вийшла на вулицю, мені сказала про все те сусідка... Одразу кинулася дзвонити Едіку на мобільний, а трубку взяв чужий чоловік. Він же й сказав, що слід шукати всіх у лікарні... Едікові друзі шукали моїх дітей у шпиталях. Але знайшли обох у морзі... І привезли мені сюди дві труни...»
А далі все було, як у страшному сні. Марія Пилипівна каже, що нічого не пам'ятає — неначе все у тумані... Батьки Едіка на похорон не приїхали, мама Клавдії, що теж була на заробітках в Італії, таки прилетіла. І поховали 24-річного Едіка та 22-річну Клаву в одній могилі...
«Після того я з лікарень не вилажу, — веде далі Марія Пилипівна, — дід зовсім здав. Ми залишилися одні на цілому світі! Спочатку всі ходили, стільки всього обіцяли! Що і засклять балкон, що ремонт зроблять, і ліками допоможуть, і пам'ятник на могилі поставлять. Натомість як почали говорити про допомогу родичам загиблих, то нам двері якісь злодії вибили. Так ніхто їх і не допоміг полагодити... І ніякого діла до нас нікому немає...»
...На сімейних фотографіях Едік усюди зі своїми бабусею та дідусем — на морі, на випускному вечорі. Для стареньких, що втратили єдину надію, — це безцінна пам'ять і невимірний біль...
У знаменитому на весь світ сталінському таборі для дружин «ворогів народу» та членів їхніх сімей автор побував кілька тижнів тому. Власне, поїздка до Музейно–меморіального комплексу «АЛЖИР» (абревіатуру російською вигадали самі репресовані жінки — «Акмолинский лагерь жен изменников Родины») була одним із пунктів програми під час відрядження до Казахстану. >>
Голова ветеранської організації 13-ї армії Федір Прокопович Лещенко знає про війну не з розповідей. Йому довелося побачити усі її нутрощі - і зраду, і героїзм, і воїнів-алкоголіків, і мародерів-гвалтівників, і лікарів-нездар... Він мав би бути Героєм Радянського Союзу - виконані Федором Прокоповичем бойові завдання й отримані відомості командування полку оцінило таким високим званням. >>
«Уважно прочитавши статтю «Скопенко проти «УМ», я замислився, стало прикро і боляче від думок: чому наш народ не може піднятися з бидлячого стану? що треба, щоб українці відчули свою гідність і перестали плазувати перед гнобителями? - пише до «УМ» її постійний читач, інвалід Великої вітчизняної війни полковник у відставці Георгій Герасимов. - Мій душевний стан надихнув мене надіслати вам листа з надією, що ви ознайомите з ними істориків кафедри в «господарстві» Скопенка. Як я хочу отримати на них відповідь, ви собі навіть не уявляєте! >>
Кореспондент «УМ» побувала в родинах, у яких фатальне авіашоу на львівському летовищі відібрало найдорожче — у кого обох дітей, у кого матір, єдиного улюбленого онука, а кого зробила скаліченим навіки. Як вони живуть, на що сподіваються, кого проклинають? Чи чекають від держави і досі не відшкодованої компенсації? Що думають про засуджених за цю трагедію «стрілочників»? >>
Стефан Козак у ту «чорну суботу» втратив 24-річного сина Гриця. Йому, як нікому, відомо: як то воно — втратити найдорожче. Напевно, через те він знайшов у собі сили й став ініціатором створення громадської організації «Скнилівська трагедія». Вже третій рік пан Стефан оббиває пороги різноманітних чиновників, до нього йдуть з усіма проблемами родичі загиблих, постраждалі. «Я їм кажу, що потрібно виходити з того кола, слід про щось інше думати, — розповідає пан Стефан. — Слід жити далі... Потрібно почати з себе: три роки тому моє життя перевернулося, і того, що я мав, у мене більше не буде. Але потрібно жити далі...» >>
Життя Надії Ковбак три роки тому розділилося навпіл. Молода й красива дівчина, яка мала й гідну освіту, і роботу, пішла з подругою однієї липневої суботи на свято авіаційної техніки, аби повернутися звідти інвалідом і не пам'ятати про це нічого. Достеменно ніхто не знає, що сталося під час падіння літака з Надією, але її діагнози говорять самі за себе. «Надя отримала закриту черепно-мозкову травму, — розповідає її старша сестра Алла. — Вона майже місяць лежала в комі, дихала за допомогою апарату. Лікарі навіть нам сказали, що вона безнадійна і що ми б мали готуватися до найгіршого. У Наді була зламана ліва рука, ліва нога, права лопатка, ключиця, а потім ще виявилося, що у хребті три переломи. Але вона вижила». >>
