«Зранку того дня мені дуже боліло серце...»

27.07.2005

      Фотографія трирічного Остапчика Хміля із закривавленим обличчям на Скнилівському летовищі облетіла весь світ... Той день дитина, незважаючи на свій маленький вік, запам’ятала дуже добре... Мама Галя під час падіння літака закрила його собою. Старшого ж сина — 10-річного Олега — хвиля відкинула вбік... Галині Хміль уламок літака влучив якраз у шию, і жінка померла на місці... Остап відбувся підбитим очком, Олег постраждав більше — сильно подряпався, на ногу накладали гіпс...  Разом із родиною Хмілів під час трагедії на аеродромі була мама Галини — Любомира Іванівна, вона отримала важкі травми... Коли жінка прийшла до тями в лікарні, єдине, що вона встигла запитати, це: «Де діти?». Через кілька днів не стало і її...

      «Того дня ми з Юрієм поїхали в село, а Галя залишилася з дітьми удома, — розповідає бабуся Олежки та Остапчика Ольга Іванівна — саме вона нині замінила дітям загиблу маму.    Ми навіть не знали, що вони збираються на те авіашоу... Пізніше по радіо повідомили про цю страшну катастрофу. А мені з самого ранку страшенно боліло серце...  Я ще тоді подумала: «Горе ж людям яке! Добре, що наші вдома сидять». Але згодом Юру покликали до телефону й сказали, що Галя з дітьми були на летовищі... Дивлюся, син мій потягнувся за цигаркою й каже: «Мамо, діти є, а Галі немає...»

      Разом із 31-річною Галею Хміль загинула її подруга, сусідка — Світлана Богач. Вона також пішла на те страшне свято зі своїми двома дітьми. «Ото їх так чотирьох малих і знайшли вкупі, вони сиділи на травичці, — веде далі Ольга Іванівна, — а Галю вже наступного дня знайшли в морзі».

      ...Бабуся Оля нині опікується трьома мужчинами — важко їй, що там казати. Але хлопці допомагають. «Олег сміття виносить, хліб купує, у квартирі прибирає, — посміхаючись хвалить пані Оля своїх онуків, що, притулившись одне до одного, сидять біля бабуні, — а Остапчик уже посуд миє, правда ж, Остапчику?». На знак згоди хлопченя з величезними карими очима сором’язливо киває головою. Остапчику вже шість років, збирається до школи. «Він пам’ятає маму. Має окремий альбомчик з її фотографіями... — розповідає Ольга Іванівна і дістає дитячий скарб. — Оце останній день народження з мамою... а це всі вони разом». А ще маленький Остапчик одного разу сказав: «У вас, бабуню, сирники гарні виходять, але все одно моя мама смачніші пекла....»

      «Діти важко переносять цю трагедію до сьогодні, — ділиться пані Оля, — найважчими були перші три місяці: як тільки чули якийсь шум від машини чи трактора, падали на диван і починали плакати. Дуже нервовими стали...» Нині з дітьми займаються психотерапевти, з Остапчиком вони малюють, граються. «Ми звернулися до лікаря після того, як пішли на панахиду на летовище, — розповідає Ольга Іванівна, — раптом над нами пролетів якийсь літак, і діти почали плакати й кричати — злякалися дуже... Невже на якусь годину, доки тривала панахида, не можна було б притримати той літак, аби він не кружляв над головами наших переляканих дітей?».

      ...Мешкає родина Хмілів у малесенькій двокімнатній квартирі, але в дуже охайній і затишній. На видному місці фотографія Галі та її мами, малюнки Остапчика... «Маємо жаль до влади, — каже Ольга Іванівна. — Про дітей зовсім забули. В основному піклується про дітей канадське благодійне товариство «Карітас», кожного року виділяє кошти на оздоровлення, вітає цінними подарунками на свято Миколая. Люди до нас добрі багато зверталися. Одна жінка з Полтавщини навіть пропонувала забрати хлопців... Ми їм усім дуже вдячні».

  • Морозне пекло «АЛЖИРу»

    У знаменитому на весь світ сталінському таборі для дружин «ворогів народу» та членів їхніх сімей автор побував кілька тижнів тому. Власне, поїздка до Музейно–меморіального комплексу «АЛЖИР» (абревіатуру російською вигадали самі репресовані жінки — «Акмолинский лагерь жен изменников Родины») була одним із пунктів програми під час відрядження до Казахстану. >>

  • «Я завжди на війні залишав кілька куль для себе»

    Голова ветеранської організації 13-ї армії Федір Прокопович Лещенко знає про війну не з розповідей. Йому довелося побачити усі її нутрощі - і зраду, і героїзм, і воїнів-алкоголіків, і мародерів-гвалтівників, і лікарів-нездар... Він мав би бути Героєм Радянського Союзу - виконані Федором Прокоповичем бойові завдання й отримані відомості командування полку оцінило таким високим званням. >>

  • Листи ветерана Герасимова

    «Уважно прочитавши статтю «Скопенко проти «УМ», я замислився, стало прикро і боляче від думок: чому наш народ не може піднятися з бидлячого стану? що треба, щоб українці відчули свою гідність і перестали плазувати перед гнобителями? - пише до «УМ» її постійний читач, інвалід Великої вітчизняної війни полковник у відставці Георгій Герасимов. - Мій душевний стан надихнув мене надіслати вам листа з надією, що ви ознайомите з ними істориків кафедри в «господарстві» Скопенка. Як я хочу отримати на них відповідь, ви собі навіть не уявляєте! >>

  • Реквієм для 77 ангелів...

    Кореспондент «УМ» побувала в родинах, у яких фатальне авіашоу на львівському летовищі відібрало найдорожче — у кого обох дітей, у кого матір, єдиного улюбленого онука, а кого зробила скаліченим навіки. Як вони живуть, на що сподіваються, кого проклинають? Чи чекають від держави і досі не відшкодованої компенсації? Що думають про засуджених за цю трагедію «стрілочників»? >>

  • «Я чула сирени за вікном і думала,

    Едік був славним хлопцем... Єдиною дитиною у батьків, єдиним онуком у бабці та дідуся. Власне, саме Марія Пилипівна та Іван Никифорович Строєві стали для хлопчини найдорожчими людьми. Батьки розлучилися, коли Едіку виповнилося лише три роки, і відтак з дитинства його виховували бабуся Марiя та дід Іван. А потім батьки Едіка виїхали жити за кордон, і в кожного з них почалося своє життя. «Едік був для нас єдиною розрадою, — каже Марія Пилипівна майже пошепки, бо голос неслухняно дрижить, — гарно вчився, завжди такий привітний до нас був, допомагав у всьому. Жартував, що хоче бути генералом... Тому й учився у військовому інституті... А після закінчення школи директорка навіть подяку написала за його гарне виховання...» >>

  • «Серед свідків Скнилівської трагедії дуже багато пацієнтів психлікарні»

    Стефан Козак у ту «чорну суботу» втратив 24-річного сина Гриця. Йому, як нікому, відомо: як то воно — втратити найдорожче. Напевно, через те він знайшов у собі сили й став ініціатором створення громадської організації «Скнилівська трагедія». Вже третій рік пан Стефан оббиває пороги різноманітних чиновників, до нього йдуть з усіма проблемами родичі загиблих, постраждалі. «Я їм кажу, що потрібно виходити з того кола, слід про щось інше думати, — розповідає пан Стефан. — Слід жити далі... Потрібно почати з себе: три роки тому моє життя перевернулося, і того, що я мав, у мене більше не буде. Але потрібно жити далі...» >>