Диктатури: небезпеки реставрацій. Рецензія на «Свято Цапа» Маріо Варгаса Льйоси

Перуанець Варгас Льйоса має зразкову письменницьку долю. Його перший роман «Місто і пси» (1963) влада заборонила, а неспроданий тираж знищила. Наступні перевидання прогнозовано стали бестселерами.

 

Далі приблизно щодвароки виходять його нові книжки (романи, п’єси, есеї), здобуваючи касову прихильність читачів і захват критиків. Сиплються літературні відзнаки, включно з найпрестижнішою в іспаномовному світі Премією Сервантеса (1994).

 

Нарешті 2010-го Варгас Льйоса стає Нобелівським лавреатом — за «картографію владних структур і гостре зображення людського опору, бунту й поразки».

 

Так Комітет визначив його наскрізну тему, котра яскраво спалахнула в дебюті та ніколи не зникала навіть у формально детективах, мелодрамах чи й комедіях (він на «ти» з різними жанрами).

 

Часом «політологія» геть витісняє усе інше — як-от у романі «Хто вбив Паломіно Молеро?» (1986; український переклад — Л.: Видавництво Анетти Антоненко, 2016). І, звісно, у вершинному «Святі Цапа» (2000). Про тридцятирічну диктатура Трухільйо у Домініканській республіці.

 

Власне, цей твір і окреслив контури політичного роману, як піджанру «політичної» літератури взагалі, до котрої окрім уже згаданих класиків можна додати і Шекспіра.

 

Варгас Льйоса — це і суто літературно-філософське дослідження проблеми «людини/влада», й водночас «посібник» з політтехнологій домінування, що пізніше викристалізувалося у «Картковому будинку».

 

Гра компромісів: час розкидати каміння і час збирати; кулуарні стратегії і публічна практика; поступки і пастки. Політичне айкідо, «тонка ювелірна робота».

 

Варгас Льйоса розуміє, що аналітично-художньо об’єднати у наскрізному реалістичному тексті світогляди «верхів/низів» не випадає, якщо це не алегорія або й чиста політологія (до речі, згадана Матіос відважилася на те, але у неї вийшов унаслідок зовсім інший жанр, родинна сага).

 

Тож, перуанський письменник випікає свій пиріг під назвою «диктатура» із трьох добре просичених одне одним шарів. Починається зі спогадів успішної сучасної менеджерки з Нью-Йорку, яка в підлітковому віці, будучи дочкою топпосадовця, зазнала зґвалтування від самого «Господаря».

 

Тоді вдалося виїхати з Домінікани; «Навчання і робота перетворювалися на нав’язане лікування, засіб позбутися спогадів». Та пізніше їх реанімувало читання книжок-свідчень, і вона несподівано для себе їде на батьківщину, вже давно порівняно демократичну: у чомусь ще пересвідчитися, щось зрозуміти, відновити контакт з родичами?

Другий романний шар — наратив дії самого Трухільйо, з його ж погляду. Переконливий для дуже багатьох погляд, принаймні для традиційно-темної електоральної половини усіх спільнот, як у випадках Сталіна, Муссоліні, Гітлера, Путіна (а тепер і Трампа?).

 

Взагалі-то, спроба зрозуміти радісну колаборацію глибинного народу зі владою кримінальних понять — одна з вагомих ознак більшости видатних романів; згадаймо бодай Маркесові «Сто років самотности».

 

А на чому піднялися найбільш гонорарні автори сучасних Штатів? Ґрішем — на адвокатських детективах, де серед підсудних фігурують різноманітні покидьки з «традиційними цінностями».

 

У Кінга, згрубша кажучи, чи не всі негативні персонажі — такі собі американські «донецькі».

 

Третій сюжетний шар «Свята Цапа» — історія помсти: як змовникам удалося вбити Трухільйо і як їх, майже всіх, знищила інерція суспільного «трухільянства». Спосіб, у який поєднуються три оповідні потоки — похвилинний хронометраж останнього дня диктатора.

 

А крізь це романне плетиво прозирає найглибинніший літературний наратив: як змінюється людина підо впливом обставин? Те, що культовий літературознавець Гаролд Блум вважає основоположним для визначення Шекспіра центром літературного всесвіту.

 

Але повернімося до українських відлунь/співпадінь/аналогій перуанського роману. Десь на початках читаємо: «За тридцять один рік тут сконцентрувалося і викристалізувалося все зло, що накопичилося на цій землі після завоювання Америки». Ну, кристалізація зла в Україні сягає більшої часової глибини. А от його консервація триває у нас ті самі тридцять плюс років.

 

Щойно головна героїня переноситься з Нью-Йорку до Санта-Домінго, на думку спадає дивне узагальнення: «Її поглинає шум, знайома атмосфера, де зливаються воєдино голоси, гуркіт двигунів, увімкнене на всю гучність радіо, меренге, сальса, дансон, болеро, рок і реп, обрушуються на неї, перекриваючи один одного. Веселий хаос, породжений глибинною потребою твого народу оглушити себе, аби не мислити і, можливо, не відчувати геть нічого».

 

Як тут не згадати подібний веселий хаос у нас: блатний шансон у маршрутках, російська попса в телевізорі, карнавали дорогих автівок на вулицях, верховні поради не заморочуватися думанням, а збиратися на шашлики.

 

Опозиція наділяє Трухільйо відомими нам характеристиками: «Схильність до театральних ефектів... Клоун... Неперевершений актор... Найменша недбалість в одязі настільки дратує Господаря, що ця лють може раптово виплеснутися».

 

Кадрова політика диктатора теж упізнавана: головна чеснота кандидата на посаду — цілковита лояльність патрону і вміння «не прагнути знати те, чого не потрібно знати».

 

Відтак, «ясність розуму і здатність блискуче формулювати, аналізувати та розв’язувати проблеми видавалися йому небезпечними, адже цей чоловік міг загордитися і замислитися про зраду».

 

Ролі на державній верхівці також розподіляються за знаним сценарієм. Ось про одного з найближчих поплічників-порадників: «Може, він і сам диявол, проте його служба влаштовує Господаря: йому приписують все погане, а Трухільйо — лише добре. Хіба можна служити краще?».

 

І, звісно, під таким правлінням — коли «неможливо відрізнити брехню від правди» — громадянське суспільство перетворюється на примару, на підступну трясовину.

 

Мізки — як у верхах, так і в низах — запудрені настільки, що один з персонажів чорно жартує: «Єдине, що змушує мене сумніватися, це те, що сьогодні вівторок».

 

Деградація повсюдна, всепроникна: «Після стількох років служби Господареві ти втратив совість, чутливість, порядність... Здатність бачити далі свого носа, шлунку і фалосу».

 

Жменька персонажів-активістів доходить висновку: «Єдиний спосіб покласти край тиранії — покінчити з тираном, усе інше позбавлене сенсу».

 

Лише після цього «містична єдиносутність народу з Господарем» зможе розпастися. Але чи цей розпад єднання глибинного народу зі своїм кумиром є остаточним?

 

Головна героїня повернулася до країни, де виросло покоління, народжене уже після убивства Трухільйо. І що вона чує від цих нових виборців? «Я нічого не пам’ятаю. Пригадую лише те, що чула у нас вдома... Він був диктатором і таке інше, але мені здається, що тоді людям жилося краще. Усі мали роботу, не коїлося стільки злочинів». Усе завертає на нове коло — знову обмін свободи на «безпеку».

 

Як не перестає повторювати Тімоті Снайдер — демократію треба захищати повсякчас; це безперервна війна з хаосом темних інстинктів. А як значить Варгас Льйоса, «на війні є лише два шляхи: здатися або знищити ворога».

 

* * *

 

У переліку номінантів завважуємо ще дві книжки, дотичні теми влади і долучних царини політичної прози. Збірка оповідань португальця Жузе Сарамаґу «Бунт речей» (Івано-Франківськ: Вавилонська бібліотека, 2024) — ранній твір ще одного майбутнього Нобелівського лавреата (1998).

 

Шість притч у стилістичному діапазоні між Кафкою і популярною фантастикою. Написані на четвертий рік по тому, як революція поклала край диктатурі Антоніу Салазара, яка дуже нагадувала режим Трухільйо.

 

Сарамаґу зосереджується на тому, чим Варгас Льйоса завершує: на небезпеці реставрації диктатури. В одній з новел показує, як непомітно-несподівано може зірватися лавина контрреволюції, і момент повороту можна буде помітити хіба постфактум: «Ось тоді й розпочалася нова форма нормальности».

 

Чому так всюди і завжди? Не лише через переважно маніпулятивну комунікацію політиків з електоратом («безліч слів, які зрештою ніколи не означають одне й те саме»), а й через незрідка низьку інтелектуальну якість самих цих політиків.

 

«Свято Цапа» — гранично серйозний текст; «Бунт речей» — наскрізь просотаний міцними сортами гумору, іронією та сарказмом.

 

Ось як вигадливо передано матрицю, сказати б, політичного висловлювання: «Просто, як проведення прямої між двома точками, принаймні допоки пряма не довша за довжину лінійки».

 

Та й навіщо кидати оком далі, за край лінійки, якщо твій виборець і не потребує роз’яснень, «навіщо нам розтікатися по древу, всі ми — люди, нам усе і так ясно».

Режими з диктаторськими замашками завжди пам’ятають слова одного зі своїх ідеологів: мовляв, щойно чую слово «культура» — рука тягнеться до револьвера. Тож залюбки нацьковують на інтелектуалів «мудрий народ».

 

Авжеж, каже Сарамаґу, навіщо нам професіонали, коли «будь-хто з нас, наділений відповідним науковим ентузіазмом, може провести власний експеримент, спробувавши на зуб обидві деревини й оцінивши різницю між ними».

 

Коли в головах патроналістського електорату панує, замість логіки, «нескінченне перешіптування нервових клітин» — чекай на гірші часи. Сарамаґу застерігав півстоліття тому, аж ось знову вигулькнув Трамп...

 

 Насамкінець зовсім трохи про п’єсу Вацлава Гавела «Після відставки» (Л.: Видавництво Анетти Антоненко, 2024). Цей автор також є компетентним експертом: починав як драматург, потім дисидентська діяльність й нарешті став першим президентом Чехії по тому, як припинилася совєтська окупація. Після його відставки країна мала не лише прогресивні уряди — п’єса саме про такий не найкращий в історії Чехії епізод.

 

«Після відставки» має ще більший ухил в бік естетики абсурду, аніж «Бунт речей». Про стилістику можна судити з такого, приміром, мінідіалогу: «— Ти любиш мене? — Так. — Більше, ніж цей будинок?».

 

Та попри позірне блазнювання — це текст про вельми серйозні речі. Про незворотні зміни у голові правителя, коли той починає щиро вірити у свої самопроголошені заслуги: «Всі знають, що я б чудово впорався з корупцією, якби мав на це більше часу. Адже останніх п’ятнадцять років це було моїм пріоритетом!».

 

Відтак, про формування у правителя «відчуття незамінности», а після програшу на чергових виборах — дрейф у бік реваншу («чи відчувають вони цю ідейну та ментальну прірву між мною і нинішнім керівництвом?»).

 

Якби не знати, що книжку написав чеський автор, цілком можна припустити, що вона належить українському і про українські реалії.