Нащадки «графа» Сідалковського: образ чиновника у сучасній українській літературі

21.05.2019
Нащадки «графа» Сідалковського: образ чиновника у сучасній українській літературі

Відплив соцреалізму змив з літературного дна не тільки старий ідеологічний намул, а й цілі жанри, тією системою дискредитовані. Приміром, виробничий роман. А надто твори, дія котрих розгортається в управлінському середовищі. Авжеж, підрадянському читачеві впоперек горла стояли інтриги навколо проблеми перевиконання плану, що розгорталися в парткомівських декораціях. Тож у новому українському письменстві зрідка з’являлися хіба пародії, як-от збірка Володимира Діброви «Довкола столу» (К.: Факт, 2005).
 
Проте література не могла байдуже-довго спостерігати за карколомною кар’єрою журналістики, здійсненою завдяки підгляданням у шпарини високих кабінетів. Чи не першим на цей виклик відповів Юрій Щербак у романі «Час смертохристів» (К.: Ярославів Вал, 2011). Так, урядовці там зображені здебільшого у жанрі карикатури, але на реалістичні описові деталі варто звернути увагу — пан Щербак, колишній топ-дипломат і повсякчасний топ-аналітик, добре на них знається.
 
 
Першим, і донедавна єдиним, хто взявся за тему кабінетів, де ухвалюють рішення, став Віктор Андрусів із книжкою «Змінити майбутнє» (К.: Наш формат, 2014). Звісно, «УМ» не могла проминути цієї події — дивіться рецензію від 06.08.2014. Власне, пан Андрусів не претендував на письменницькі лаври — це, радше, інерційний зразок радянської форми «альтернативної соціології»: якби директором був я?
 
За суттю той текст — сценарій розвитку України з рішучим і некорупційним Президентом. Вельми імовірно, що творці пізнішого серіалу «Слуга народу» певною мірою взорували на ту книжку. Можна навіть сказати, вдосконалили її, позбавлену гумору, карнавальним антуражем. Під формальним оглядом, то був успішний шоу-проект, і мало хто тоді догледів закладену в ньому небезпечну ресентиментну основу.
 
 
Суттю ресентименту є «мститися за своє розчарування», — пише знавець цього феномену голландський філософ Сібе Шаап і оприявнює його родовід: «Ресентимент є спонукальною силою марксистської теорії... тотальною справою, — такою, де на кону нічого або все... Пристрасне ніщо та утопічне все». І далі — про «велику силу мистецтва», одне з чільних радянських гасел: «Естетична брехня звеличує. Ось чому Ніцше вважає мистецтво більш вартісним ніж істину» (Мстива отрута: Ріст невдоволення. — К.: Видавництво Жупанського, 2015). Таке враження, ніби українські виборці — суцільні ніцшеанці, бо проголосували нещодавно саме за мистецтво усупереч істині.
 
Але це принагідний розмисел, бо нам ідеться про літературу, а наступний після Андрусіва твір «про владу» вийшов за три роки: Сергій Фарр, «Держслужбовець» (К.: Темпора, 2017) — такий собі інсайдерський роман від Колобка, що котиться адміністративною «маліною».
 
Сюжет обертається винятково в держустановах, серед наділених владою персонажів та їхніх підлеглих, котрим «бракувало багато чого, в тому числі мозку». І це не так сарказм, як кар’єрна формула, бо «ступінь вірності був обернено пропорційним до рівня інтелекту», а «майже кожен мріяв працювати на підприємстві до кінця життя, оскільки навіть поховання оплачував роботодавець, і намагався влаштувати туди родичів». Й не слід вважати, що усе це безталанні люди — вони добре вміють «переконливо верзти дурниці», серед них водяться справжні «гуру створення звітів». Єдина спільна вада — «ні професіоналізму, ні сорому».
Утім, «захищений від інтелектуальних травм мозок» мають не лише управлінці середньої ланки, а й керівники. Ось статистично-упізнаваний портрет: «Після Майдану раптом згадала, що любить нашу державу, і приїхала влаштовуватися до бюджетних потоків... Ірен не вміла розмовляти українською, вважалася людиною з бізнесу, знала слово «зрада» і «win-win», знала англійську і всі свої корисливі наміри приховувала словом «реформа». Вона була держслужбовцем нової формації».
 
Автор завершує епізод із «новим обличчям влади» вартим уваги спостереженням: «Усі обміни кадровим потенціалом за схемою «бізнес — органи державної влади» мені нагадували обмін дегенеративними генами». А це вже, як видно, з царини медіаграмотності. Як і така заувага: «Коли ви дізнаєтеся, що десь звільнили якогось корупціонера, не поспішайте радіти, адже, скоріш за все, звільнили його з порушенням усіх можливих процедур, і він поновиться на посаді, ще й за вимушений прогул здере».
 
Отже, головний персонаж «Держслужбовця» стає чиновником із наміром щось змінити у цій системі. Попервах його дивує, що так легко — через відкритий конкурс — посідає добре оплачувану посаду. Згодом усвідомлює, що то не випадковість посеред тотального протекціонізму, а прихований механізм самозбереження — хтось же ж мусить бодай щось уміти у тих бюрократичних нірках. Наприклад, переписати за начальника довідку або промову — «прибрати орфо­графічні помилки, додати трохи сенсу».
 
А мрія про зміни скоро всихає через убивчий клімат для ініціатив знизу. Виявилося, що замість аналізувати процеси та прокладати маршрути до всіляких соціальних покращень наш новобранець змушений відпрацьовувати роль стрілочника у зіткненні різнобічних владних амбіцій. І, зрештою, доходить гіркого висновку, що єдиний досвід, якого набув за кілька років на державній службі, — давати «майстер-клас підмінювання реальності імітацією».
 
Попри те, що «Держслужбовець» майнув поза увагою серйозних літературних критиків, це доволі вправний текст, автор якого знається не лише на «предметі», а й на його найвідоміших інтерпретаціях у світовому письменстві. Приміром, тут чимало аналогій з відомим сатиричним бестселером американця Крістофера Баклі «Гармидер у Білому домі» (1986). Заокеанський автор так само пірнув був у владні глибини, де «витрачають стільки ж часу на інтриги і змови один проти одного, скільки на керування країною» (хіба що для України таке фіфті-фіфті-співвідношення можна було би вважати за досягнення). Коли Сергій Фарр пише про хитромудрі способи проникнення до «тіла» першої особи, то це відбувається так само, як і в Вашинґтоні: «За будь-якого президента штат співробітників Білого дому ділиться на два класи: тих, хто допущений до президента, і тих, хто не допущений. Допуск — грошова одиниця двору... Не мати доступу до президента — все одно, що перебувати у пустелі без води». Окрім мемуарної природи, обидва твори — веселі посібники з медіаграмотності за темою «Публічна політика» (теорія чуток).
 
К. Баклі розповідає, що багато чиновників держапарату розглядають свою каденцію як «непоганий матеріал для їхніх майбутніх книжок». Припускаю, С. Фарр зупинився на цій ремарці — і майже певен, що тримав у голові Чорногузового «Аристократа» з Вапнярки». У «Держслужбовці» сюжетна локація описана так: «Державне підприємство було заповідником. Там законсервувалася радянська модель соціальної держави... економічно недоцільні та необґрунтовані пільги, які досі збуджують адептів фрази «За Союзу було краще». Директори департаментів отримували шалені гроші просто за свій почесний статус. Працю вони вважали заняттям, яке цьому статусу вже не відповідає, чимось на кшталт строкової служби в армії». Це самісінько та декорація, що і «Фіндіпош» («філіал науково-дослідного інституту пошиття шапок») Олега Чорногуза.
 
«Центральним відділом «Фіндіпошу» була бухгалтерія, що вона об’єднувала колектив у єдине ціле», — якби не запровадили платіжних карток, осердя нинішніх департаментів було би таким же.
 
Мало  змінилися за сорок років від публікації «Аристократа» й персонажі та їхні типові реакції: «Носій коридорних ідей та власної ініціативи... Лицар фрази та ідей... Неприязнь до людей, які говорили більше за нього... Людина мовчазна, але до першої випитої чарки... Дивлячись на Стратона Стратоновича, як на барометр, завмирав перед ним, як статуя в райскверику». Ну, а Чорногузова фраза «об’єктивна, як суддя, котрий на щось надіється» засвідчує, що той роман — з вічно молодих.
 
І не один Сергій Фарр перебуває у зоні тяжіння «Аристократа» з Вапнярки». 2016-го Дмитро Корчинський випустив повість «Сяючий шлях» (К.: Самміт-Книга) — дивовижну політичну криптоісторію у яскравий парадоксальний рубчик; детектив смислів, метафор, сценаріїв, креативів. Суцільний глум a la Чорногуз — пригоди «графа» Сідалковського після шалених 90-х. Зрештою, це навіть не припущення: головний персонаж Корчинського відверто «зізнається» під час знайомства: «Граф. Це моє революційне псевдо».
 
«Сяючий шлях» пролягає, вважай, через ті самі «Фіндіпоші» — Верховну Раду, адміністрацію Президента, міністерства. Обіч шляху — як у Чорногуза, Баклі, Фарра — схожі краєвиди та звичаї: «Політика — торгівля повітрям... Захищати ближнього від вигаданих страхів — у цьому найвищий прибуток... Сварити політика за брехню — все одно, що сварити його за політику». І чи не єдине, що приступне героям усіх згаданих творів — «займатися медитативною конспірологією».
 
В усіх оглянутих творах використовується блазенська оптика: у Фарра і Баклі — довгофокусна, у Чорногуза й Корчинського — ширококутна. Остання — аж до ефекту «риб’ячого ока» — застосована і в сатиричному романі Єлизавети Мельниченко «І засяє сонце» (К.: Український пріоритет, 2018). Такий прийом дозволяє не лише побачити крихти правди у щоденному інформаційному намулі, а й, часом, прозирнути в майбутнє. Як-от в останній книжці персонаж-олігарх Бен Ізраїлевич Крік раптом каже: «Я вже все придумав. Підніму народні протести, скинемо олігархів і перетворимо Україну на республіку. Оберемо президента, відберемо у всіх власність і все переділимо. У мене вже і кандидат у президенти є — це мій скоморох, Ізя Зельонкін... Він гравець, до того ж відморожений на всю голову».
 
І хоч писала це пані Мельниченко задовго до виборчої кампанії, оповідана нею історія точно змалювала подальший перебіг подій. Від яскраво-переконливої агітації одного кандидата («Я навіть сам почав його більше поважати після цих передачок», — зізнається той, що збирався «одноосібно правити в Україні руками Ізі»), до грубої недооцінки супротивника іншим кандидатом («Котяра жодним чином не зважає на балаканину Зельонкіна, бо Ізя — скоморох, і йому дозволено бовкати що завгодно, навіть правду. Тим більше, що до правди Моні ніякого діла немає»). Внаслідок сталося те, що сталося: втілення реваншистського зойку «Ви ще побачите Україну без Бена Ізраїлевича!».
 
До речі, докладно аналізуючи тексти Є. Мельниченко («УМ» від 23.04.2019), я припустився прикрої помилки. Згадуючи рядок з анотації, де роман «І засяє сонце» схарактеризовано, яко «продовження відомого твору Івана Франка «Захар Беркут», — піддався шоковій емоції від такого маніпулювання класичним іменем; мовляв, там «і не пахне Франком». Направду одна з пригод у книжці така: троє захисників Савур-могили потрапляють під артобстріл і опритомнюють після контузії... в давньому таборі Захара Беркута. Таке ось «продовження». Але ж це ніби вважати, що анекдоти про Штірліца є «продовженням» роману Сємьонова, ні? Хай там як, та коли авторка вважає інакше, — щиро перепрошую.
 
...Іван Малкович перевидав «Аристократа» з Вапнярки» присмеркового 2013-го. Мабуть, не лише задля розради співвітчизників, а і для нагадування, як іще небезпечно близько знаходимося біля чорної діри «радянсько-руського міра».n