«Есей» — модне слово. Мода ж, як знати, — ефективний маскувальний засіб. Але навіщо він Артемові Чеху?
Чому на титулі його книжки «Точка нуль» (Х.: Віват, 2017), котра за стандартною світовою номенклатурою є типовим «коротким романом», написано «збірка есеїв»?
Підкреслити, що автор воював на російському фронті? Але ж, судячи з тексту, А.Чех далекий від самопіару.
Та й призов на службу розглядає суто по-конституційному — як почесний обов’язок (без жодного, до речі, пафосу з цього приводу).
Жанрова підміна є, радше, видавничим викрутом, вічною гонитвою виробника за покупцем. Що ниньки у споживацькому тренді, «нонфікшн»? Він тепер — наше все? «Очевидця» продати легше, ніж «письменника»? Танцюють всі!
У цієї музики — партитура гімно-регістру: мовляв, «правда» дорівнює свідченню (ну, ще хіба історик здатен наблизитися до тої «правди»).
Воно-то так: «історична правда» — це скоріше Кіпіані, аніж Кокотюха.
Але, за великим рахунком, то не так питання фаху, як специфікації таланту. Не факт, що кожен артилерійський офіцер спроможний прошити матрицю людської свідомості формулою розуміння війни. Але якщо його звуть Лєв Толстой...
«Севастопольські оповідання» мають ту саму структуру, що і «Точка нуль». І там, і тут автори стилізувалися під найбільш запитані сучасниками форми.
Класик — під популярний тоді соціальний репортаж; наш ровесник відформатував книжку під фейсбук-рефлексії. Обидва зробили це вправно.
Тож, не дивно, що на початкуючого літератора Толстого якийсь час дивилися, як на перспективного нарисовця. І про книжку Чеха стали писати так само нетверезо: «Це чистий нонфікшн» (Владислав Івченко. ЛітАкцент, 31.05.2017).
Що тут скажеш?! Роман самого Івченка «2014» (К.: Темпора, 2015) — більший «нонфікш», аніж роман Чеха, панорамніший. У сенсі відтворення тої самої «правди».
Бо то омана, що персональний досвід завжди адекватний і що більше безпосередніх свідчень — то глибше розуміння.
Спогади очевидців здатні утворювати потужний інформаційний шум — історикам цей феномен добре відомий.
До виправлення аберацій колективного сприйняття ліпше надаються саме письменники. Великих спогадів, які відбивають «правду», набагато менше, ніж романів — навіть не великих, а просто талановитих. Тож «Війну і мир» можна числити взірцевим «нонфікшном» про війну взагалі.
«Проблеми пам’яті, екзистенційного вибору особистості, самовизначення людини, ціни життя і ціни героїзму, нелюдськість воєнного побуту, залежність рядового солдата від розумної чи нерозумної волі командира, материнська любов і горе, нарешті, кохання, розлука, зрада», — це цілком могло бути рамковою характеристикою роману Толстого.
Але критик Віталій Дончик писав то про типову проблематику української воєнної прози часів «відлиги» (Доля української літератури — доля України. — К.: Грамота, 2011).
Не помилимося, коли накладемо цей трафарет і на «Точку нуль». Тобто, про війну назагал — нічого принципово нового не скажеш.
Літературним новобранцям лишається виявляти додаткові нюанси взаємин людини і зброї, захисника й агресора, війни і миру (як позаминулого століття йменували громадянське суспільство).
Утім, письменницькі враження від цього справді екзистенційного лиха неодмінно матимуть евристичний присмак, бо зіткнення з війною — завжди шок.
«Межі жорстокості невблаганно розповзаються, ніби акварель на картоні, — значить А.Чех, — страшна біда інших людей стає твоїм досвідом... Бачиш більше, ніж дозволяють психологічні ресурси».
По-новому відчути вічні прояви — виразна ознака літературного твору. Коли того немає — перед вами графоманський витвір.
Так, Артем Чех — учасник бойових дій. Але написане ним — не звіт про спостережене, а виразно літературне віддзеркалення.
До того ж, вельми ерудоване: «Щось у дусі Шаламова і Бабеля одночасно. Про морози, про сніг, про зимівлю на природі. Можна про геморой і застуджені спини. Про флюси і про мерзлу картоплю. Про баланду і сліди крові на снігу. Про заготівлю дрів... Холод — усюди, скрізь. Навіть у кишенях».
Оманливо бачити у текстах письменників-солдатів лише «літописців». Навіть коли вони навмисне стають у цю позу, як-от Борис Гуменюк: «Я з тих, які бачили... просто свідок» (Блокпост. — К.: Академія, 2016).
Далеко не «просто», зовсім не «просто». Не всі, хто знає грамоти, — письменники. Не всі — бачать.
Дещиця з народу вміє алхімізувати звичні слова в епітети-метафори й «відкривати очі» усій решті на предмети-явища.
Так сказати можуть тільки письменники: «Тиша для мене стала дефіцитом і навіть таким собі делікатесом» (А.Чех); «Війна — це звуки. Розриви снарядів, свист куль, гул двигунів, хлопки мін, крики живих, стогін поранених, гидкі голоси «речників», які транслюють інформповідомлення з фронтів, гидке деренчання рикошетів» (Б.Гуменюк).
Або ось про бійців, що перезимували у шанцях: «Озимі люди» (А.Чех). Тож, коли «ніби рецензентка» Н.Головченко пише, що «це не художні тексти» (Буквоїд, 06.07.2017) — це схоже на видобування звуків у калюжі.
У воєнному романі Бориса Гуменюка — погляд на себе збоку; в Артема Чеха — всередину себе.
Щось у «Точці нуль» є невловне від «епіфаній» латвійця Іманта Зієдоніса: намагання побачити у випадковостях закономірності? типове в ексклюзиві? примарність будь-яких узагальнень?
Український літерат називає ці контактерські стани «емоційною невагомістю» та «дереалізацією».
Найрельєфніше вони проявляються, коли з передової потрапляєш у мирний Київ: «Найбільше дивують люди в цивільному одязі. Ви існуєте?.. Кілька днів по приїзді я не мав сил виходити з квартири. Не міг дивитися на людей у супермаркетах та в метро, важко сприймав безтурботність довкола. Бородані в картатих сорочках дратували. Дорогі автомобілі сприймалися як потенційний «бетеер» для підрозділу».
Схожі враження опосідають і Б.Гуменюка: «Чотири дні я простояв тут, на вулиці, спілкуючись з електоратом, а вони дивилися на мене не як на бойового офіцера, в якого на тілі шість осколкових поранень, а як на виписаного у найближчому театрі актора, який грає солдата».
Обидва автори проходять обтяжливу дембельську декомпресію, і в обох повернення до реальності відбувається із зовні непомітним, але суттєвим часовим зсувом. Мирне життя ветерана — паралельний світ.
Схоже, саме про цю реальність фантастики — існування «людини з війни» водночас у двох взаємонакладених вимірах, що впливають одне на одне таємно і безжально, як радіація, — і «Блокпост», і «Точка нуль».
Але вищезгадувана Н.Головченко не заморочується розкопками, «головна тема твору — проходження служби в умовах АТО», — тарабанить «філологіня».
Ну так: і «Дон Кіхота» можна потрактувати описом старечого маразму, а «Собаче серце» — стенограмою медичних експериментів.
Та чим далі в цю «критичну статтю» — тим товстіші таргани: «Що фіксує Чех? Потребу в гарній людині за екстремальних умов... надзвичайну цінність тиші... необхідність «бачити плюси»... переоцінку цінностей... а також про єдину принципову річ, «яку навряд чи пробачать бійці своєму товаришу, — крисятництво».
Це про якусь публікацію в «жовтій пресі»? Борони, Господи, літературу від такої «критики».
Нонфікшн, який звабив Н.Головченко, має одну непомильну ознаку — «імена, паролі, явки». Дослідницької конкретики немає ані у «Точці нуль», ні у «Блокпості».
Утім, оминаючи документальні факти, серйозна література не цурається тенденцій. Коли А.Чех пише, що «війна перестала бути модною.
Патріотизм уже давно якщо не вивітрився, ніби тижневої давності парфуми, то принаймні переріс у комерцію.
Про патріотизм, здається, говорить лише президент. Усі решта мовчать. Навіть не ховають загиблих», — це не «нонфікшн», а уявний «портрет» сьогоденної колективної свідомості.
І не пасажами з журналістського розслідування, а просто чутливим сприйняттям настроїв є інші його «викриття»: «Я на своєму шляху не зустрів жодного солдата, якого оминули б зневіра, розчарування й тотальна недовіра до держави. Усі ми стали свідками того, як легко на цій війні робиться бабло, як провокується ворог задля списання вкраденого, як протікають бензинові ріки, як вішаються на командирів рот недостачі, як покриваються ті, хто возить бойовиків через лінію розмежування, з яким ентузіазмом деякі офіцери супроводжують на той бік «контрабас».
Подібного «нонфікшну» справді подостатку. Бо — болить. Бо «енемі досі ет зе ґейт. Але майже для кожного стало очевидним, що він не лише по той бік поля... Незадоволення — на межі бунту... Кого першим повісять на ліхтарях під оперним?» (А.Чех); «Хлопці просили нагадати доброму Санта Клаусу наші три основні побажання: Весна. Майдан. Шибениці» (Б.Гуменюк).
Зрештою, подібним «нонфікшизмом» сповнені всі чотири томи «Війни і миру». Вже цитований Владислав Івченко завершує свій відгук на «Точку нуль» так: «Читається легко, а ось відпускає важко». І це ще одна виразна ознака, притаманна не літературі факту, а літературі прозріння.
