Згадати артистів, які творили славу українського оперного мистецтва, вирішили в Національному театрі опери і балету імені Тараса Шевченка. Видатних, геніальних і непересічних тут було настільки багато, що проект «Золоті сторінки Київської опери» обіцяє бути одним із найтриваліших в історії театру. Фотовиставка, вистава–посвята, ювілейна афіша тощо — так планують нагадувати сучасним опероманам про «митців, які склали славу театру в 50—90 роках минулого століття, але вже відійшли у вічність». Перший у цьому списку — український бас Василь Іларіонович Пазич (1925—1997). Він виконав близько п’ятдесяти оперних партій, серед яких — Карась («Запорожець за Дунаєм»), Виборний («Наталка Полтавка»), Тур («Богдан Хмельницький»)... «Ви уявіть собі, на цій сцені співали Іван Паторжинський, Борис Гмиря, Андрій Кикоть, і серед цього сузір’я не загубився Василь Пазич», — не приховує свого захоплення директор Національної опери Петро Чуприна. Працював він і з молодшим поколінням вокалістів, на виставці, яку облаштували у фойє театру, є світлини, де поряд з Пазичем Анатолій Солов’яненко, який був його партнером у виставах «Богема», «Травіата»... Пазич також знімався у фільмах Івана Кавалерiдзе, викладав...

Активні шукачі старовини у стінах музею археології Харківського національного університету ім. Каразіна влаштували традиційний показ раритетів, які вдалося підняти з історичних глибин протягом останнього сезону. Цього року розкопки вели у Харківській і Полтавській областях та на місці Херсонесу. Звідси, власне, і розмаїття самих знахідок: у колекції є все, починаючи від зброї і завершуючи простою жіночою прикрасою у вигляді раціональної шпильки. Є і речі, цінність яких зрозуміла переважно історикам, як, наприклад, звичайнісінький черепок від глечика з уривками якихось таємничих написів. Унікальною знахідкою у даному випадку фахівці називають саме ці незрозумілі «каракулі». «Написи дуже цінні, — коментує ситуацію для непосвячених начальник експедиції «Цитадель» у Херсонесі Андрій Домановський. — Ті ж, що знайшли ми, — найвірогідніше, оригінальні, і у них йдеться про історію Півдня України». Тут же археологам вдалося знайти також монету, яка ще ніким і ніде не була описана. Одиничність екземпляра автоматично додала йому цінності.

Ельдар Олександрович Рязанов народився 18 листопада 1927 року в Самарі. І саме тут, «на батьківщині героя», вирішено було поставити перший пам’ятник його кіногерою — Юрію Дєточкіну. Відкриття пам’ятника урочисто відбулося минулими вихідними, за участі самого режисера.

Молода американка, прихильниця ретро–стилю та володарка меланхолійного вокалу включила Київ до списку міст свого європейського турне. Концерт відбудеться 10 червня, а майданчиком для зіркового шоу стане Палац «Україна». Співачка презентуватиме новий альбом Born to Die: The Paradise Edition, який є перевиданням дебютного альбому, що включає вісім нових треків.

25 листопада 1956 року пішов із життя український режисер Олександр Довженко. Дата не «кругла», але постать Довженка варта того, щоб згадати життя цієї великої людини. «Ми любимо Довженка насамперед за те, що він наш учитель. Він вчить нас життю, незламності духу, — зауважив дисидент і філософ Євген Сверстюк на вечорi пам’ятi «Довженко. Втечі з полону», що вiдбувся днями у столичному Будинку вчителя. — Після Шевченка найбільшим будителем був Довженко. Саме він доводить нам те, що навіть в умовах сталінських репресій, жорсткої культурної політики можна бути мислячою людиною і висловлювати свої думки за допомогою мистецтва».

Ювілейний рік Ади Роговцевої затьмарила страшна трагедія — влітку пішов з життя її син Костянтин. Тому питання якихось урочистостей, звісно ж, тоді навіть не підіймалося — актриса усамітнилася, не спілкувалася з журналістами, подалі від усіх оплакувала свою втрату. Після довгих місяців Ада Миколаївна знайшла в собі сили нарешті прийняти привітання від численних шанувальників. Позавчора у театрі «Сузір’я» пройшов ювілейний вечір народної артистки СРСР, Героя України Ади Роговцевої. Завдяки близьким людям у залі і відсутності чіткого сценарію ця зустріч, без жодного натяку на помпезність, вийшла дійсно душевною, щирою, а подеколи пронизливою настільки, що добрій половині залу раз по раз доводилося змахувати непрохану сльозу.