Життя 11–річного Андрійка Царинського, який 4 лютого під час пожежі в селі Долинівка Сколівського району отримав важкі опіки тіла, врятувати не вдалося. Хлопчик переніс кілька важких операцій з видалення ураженої шкіри, його стан був стабільно важким, але медики запевняли, що критичний етап уже позаду. Проте дитина померла. В останні дні Андрій навіть опритомнів та реагував на навколишніх, хоча був постійно під дією снодійних і знеболювальних препаратів.

Роботи у луцьких міліціянтів незабаром може поменшати, бо їм більше не треба буде охороняти бігборди із фотографіями усміхнених високопосадовців від «терактів» громадян. Депутати Луцької міськради на своїй останній сесії проголосували за заборону зовнішньої реклами, на якій є фото посадовців та зазначено їхні прізвища й посади.

Поліція польського міста Тарнув викрила групу сутенерів (трьох чоловіків і трьох жінок), які протягом десяти років примушували українок до занять проституцією. Злочинців затримано, ведеться слідство. Яке вже з’ясувало, що польським сутенерам допомагала львів’янка. Жінка запрошувала 18—20–річних співвітчизниць на роботу танцівницями та офіціантками до нічних клубів сусід­ньої країни. Дівчата навіть отримували офіційні документи для роботи за кордоном, але «роботодавці» відбирали у них паспорти та примушували торгувати тілом. За десять років сутенери «заробили» близько 1,5 мільйона доларів.

Новими експонатами поповнився до чергової Шевченкової дати музей поета в Каневі. Зокрема, меценати Черкащини передали оригінали листів Шевченка, а також листа Іллі Рєпіна до українського художника В’ячеслава Розвадовського з повідомленням про його участь у конкурсі на пам’ятник Шевченку в Києві. А Президент Віктор Янукович привіз у Шевченків музей картину Iллi Рєпiна «Прометей», що належала сумнозвісному донецькому «авторитету», а нині депутату Іванющенку, більш відомому під псевдо Юра Єнакієвський. Справжня картина чи підробка — це питання збурило інтернет–простір. Утім дискусія розгорілася пізніше. А поки що в Каневі Президент–дарувальник закликав небідних співвітчизників до благої справи — допомагати музеям. Він нагадав, що на ниві меценатства давно працює фонд Рiната Ахметова «Розвиток України», що видiлив для музеїв, у тому числі і для канівського, 10 мільйонів гривень.

Концертна програма складалася з двох відділень: першого — «українського», де прозвучала музика знаного київського композитора, соліста–валторніста симфонічного оркестру Національної опери Василя Пилипчака, і «японського», в якому було виконано твори всесвітньо відомого композитора Кадзунорі Маруями, а за диригентським пультом стояв його співвітчизник Уено Такасі. «Саме через музику ми відчуваємо гостріше біль кожного з нас. Це — своєрідний реквієм, який об’єднує дух наших народів», — сказав, відкриваючи вечір, Надзвичайний і Повноважний Посол Японії в Україні Тоічі Саката.

На концерті, присвяченому Дню народженню Шевченка, що відбувається в Київській опері, теоретично, не так цікаво, як може бути цього дня на Чернечій горі в Каневі. У 2010–му там агресивно перебирали на себе віжки гуманітарного правління Ганна Герман та Лариса Скорик. 9 березня 2011–го було оповите інтригою у зв’язку з демаршем Василя Шкляра. 2012–й не віщував несподіванок: кандидати на лауреатство, обрані Шевченківським комітетом, не робили політичних заяв, а самих без п’яти хвилин володарів премії ніде у ЗМІ не згадували «незлим тихим словом». Словом, благоденствіє, якого так не любив і страшився сам винуватець усіх цих торжеств, бо насправді за удаваним добробутом — затхлість атмосфери в країні.

Якби не фігура дарувальника цієї картини та не обмовка Президента («ми не знаємо її історії, як вона потрапила до нього (Іванющенка)», полотно Рєпіна, передане канівському музею, не привернуло б такої недоброзичливої уваги. Суспільство, яке ставиться до влади з — погодьмося, цілком вмотивованими — недовірою та презирством, починає не довіряти «руці, що дає». Ганебно, що перша особа держави може собі дозволити подарувати музеєві картину з неперевіреною історією, з, так би мовити, нечистою «родословною». Погано, що Президент не обтяжив себе наміром пояснити, яким чином картина була передана йому (Юра Єнакієвський приніс і сказав: «Ну на, віддаси музею, круто буде»?). Зрештою, не дуже добре й те, що посередником між Президентом та культовим для українців осередком духовності стала людина з ще більш яскраво вираженим, ніж у передавача картини, сумнівним минулим.

Він об’єднав два століття, дві українські епохи — боротьби за незалежність початку ХХ ст. і становлення України де–юре незалежної наприкінці ХХ — на початку ХХІ ст. Збереглося відео, як 22 серпня 1992 року Микола Плав’юк передає Леонідові Кравчуку клейноди президентства Української Народної Республіки. Складаючи свої повноваження, уряд УНР у вигнанні виконував постанову Трудового Конгресу (тобто парламенту УНР) від 1919 року, підписану головою директорії УНР Петлюрою. В документі йшлося: керівні органи республіки припиняють діяльність у разі проголошення незалежної України. «Так закінчився конфлікт між УНР та УРСР», — писала українська преса у 1992 році. Перший Президент незалежної України Леонід Кравчук відповів теж символічним жестом — підписав указ про надання Миколі Плав’юку українського громадянства.