Кіровоградська кривава історія за участі БЮТівця Лозинського та загарбаних ним мисливських угідь змушує «відкрити очі» багато на що. У тому числі й на те, що в Україні таки можуть бути приватні ліси (як, до речі, й орендовані прибережні смуги водойм). Виявляється, наше законодавство це ДОЗВОЛЯЄ! Тож табличка при вході у ліс «Приватна власність. Вхід заборонено!» сьогодні може бути цілком законною! На щастя, хоч не при всякому лісі...

Олександр Сахно, на своє нещастя, став першим українським вояком, пораненим в Іраку. Тепер звідти повертається вже третя зміна української бригади... Були й інші жертви. Але в цього молодого хлопця найдовший досвід життя «після того, як». Про це життя-буття ми й вирішили його розпитати. Правда, нагода зустрітися випала не відразу. Хлопцю було зле, він лежав у лікарні. Довелося чекати, поки медики черговий раз упораються з його іракськими наслідками.

Узагалі-то він безвусий. Але казати про себе «вусатий нянь» може все одно, тому що справа тут не в наявності вусів, а в суті. І в робочий, і навіть у вільний від роботи час 20-річний Сергій Сердюк «нянькається» з дітьми чернігівського притулку «Надія». Тому що прикладом йому слугує власна історія... Їй-богу, не історія, а просто втілення сценарію відомого радянського фільму «Вусатий нянь» у життя. Колись у цей самий дитячий притулок він потрапив випадково і не з власної волі. Потім навіть і до армії два роки тому забирали саме звідси. Проводи були — теж як у кіно: усім притулком, діти й вихователі зі сльозами на очах. І вони ж писали йому листи до військової частини.

У місто дух зелених свят приносять торговці лепехою і м'ятою, любистком, петрушкою. Але народ давно вже не гуляє по-справжньому, як наші предки. А вони на зелений тиждень справляли кілька язичницьких обрядів. Усе одно працювати в полі цими днями не можна: там хазяйнують русалки. Так що сучасні бажаючі відродити реліктові обряди зелених свят можуть вибирати, що їм більше підходить: або ходити з кустом, або на березах вінки заплітати, або русалок «підгодовувати», а потім випроводжати.

Історія двох чорношкірих братиків, покинутих холодною осінню в селі Мрин Носівського району (про те, як розкручувався цей детективний сюжет, «УМ» повідомляла у номері від 14 травня цього року), щойно отримала несподіване продовження. Знайшовся їхній батько! А позаяк усі несподіванки в нашому житті «люблять компанію», то з'явились і нові неофіційні дані про ймовірну матір.

Ці діти народилися не в Чернігові, в який їх просто закинула доля, але стали тут мало не місцевими знаменитостями. Довге та екзотичне для України ім'я свого батька-африканця старший з них, Рома, вимовляє чітко — але хто цей чоловік, достеменно не відомо. Натомість ім'я їхньої матері — Іванна — відоме з прізвищем та по батькові. Особа цілком реальна. Ромчик розповідає, що жили вони з нею у Києві, де він навіть ходив до дитсадка. Але одного дня мама відвезла їх із молодшим братиком у село Мрин Носівського району. І покинула виживати у хаті, яку начебто, кажуть діти, згодом планували викупити. Спочатку малюки були під наглядом чужої бабці. Через якийсь час і бабця кудись поділась. І залишились восьмирічний Рома з трирічним Еріком самі у нетопленій (а був листопад) хаті.

Історія, пережита цією людиною, настільки неймовірна, що в неї навіть важко повірити. 18 років тому Віталій Грабовенко, поранений в Афганістані радянський солдат, носив у своєму тілі не помічену медиками гранату на бойовому взводі. Це тривало аж 13 днів! Від будь-якого невдалого руху або чхання страшна «квартирантка» могла вибухнути, вбиваючи та калічачи всіх у радіусі кількох метрів. Одужуючи після видалення інших осколків, Віталій спочатку «носив» її по госпіталю в Душанбе без усяких застережень. І навіть пробував грати в настільний теніс...

Минулого тижня міністр оборони України Евген Марчук зустрівся в Чернігові зі своїм колегою з Білорусі генералом-полковником Леонідом Мальцевим. Міністри провели годинну бесіду віч-на-віч, після чого підписали план двостороннього співробітництва між міністерствами оборони обох країн на 2004 рік. До співпраці оборонних відомств України та Білорусі закликає не лише близькість кордонів, а й спільні процеси в арміях обох країн. Зокрема — скорочення збройних сил. Білорусь вже завершує цей процес, а в Україні він тільки починається.